Формування ностратичних мов

Почати історію етногенезу цілої групи народів слід би було від самого походження людини, але це питання разом із питанням про її прабатьківщину лишається занадто дискусійним. Тому почнемо з менш дискусійного питання походження ностратичних мов. До цієї макросім'ї мов зазвичай відносять алтайські, уральські, дравідійські, індоєвропейські, картвельські, семіто-хамітські (звані також афразійськими), але в неї можуть входити також і інші мовні сім'ї. Одностайності щодо реальності існування такої макросім'ї мов серед вчених немає, але доводи противників її існування дуже категоричні без достатніх на те підстав. Позиція "цього не може бути", взагалі, дуже уразлива, тому що потрібно довести хибність чи випадковість всіх аргументів "за", в той час як для затвердження істинності якого-небудь судження достатнім є лише один незаперечний аргумент. Багато лінгвістів просто не розуміють, що цілий ряд свідчень, які об'єктивно мають невелику ймовірність, зібрані воєдино, багаторазово підвищують ймовірність події, яку вони підтверджують. Для прикладу візьмемо одне із заперечень Б.А. Серебреннікова проти спорідненості ностратичних мов, який категорично стверджував, що воно "переконливо не доведено". Говорячи про помилкові етимологія В.М. Ілліча-Світича, він вважав деякі з них заснованими на порівнянні звуконаслідувальних слів. Для прикладу він бере серед інших ностратичне слово *bura "свердлити", якому відповідають фін. pura "свердло, долото", лат. forare "свердлити", д.верх.-нім. borōn "свердлити", аккад. bura "колодязь" (Серебренников Б.О., 1982, 59). Наслідування звуку свердла, звичайно, проглядається, але воно могло бути виражене не тільки на основі звуків bur / bor / pur / for. Звук свердла може бути виражений цілим набором інших звуків – der, gor, mar, lur, проте не вони були обрані для наслідування, а саме зазначені вище звуки, подібні за важливими ознаками, і це може говорити з певною ймовірністю про саме ностратичної походження слів зі значенням "свердлити".

Бінарні зв'язки мов, що відносяться до ностратичних, все ще залишаються недослідженими в достатній мірі. Однак навіть поверхневе порівняння лексики окремих пар ностратичних мов, що відносяться до різних мовних сімей, дають підставу ставитися до питання про існування ностратичних мов досить серйозно. Якщо говорити, наприклад, про тюрксько-індоєвропейські лексичні відповідності, то в багатьох випадках вони виглядають дуже переконливими.

Щоб не заглиблюватися в наукові суперечки, проаналізуємо графоаналітичним методом вже зібрані, опрацьовані, хоча і не до кінця систематизовані результати досліджень В.М.Ілліча-Світича (Иллич-Свитыч В.М., 1971). Ним були досліджені лексичні, словотворчі і морфологічні подібності шести великих мовних сімей Старого Світу : алтайської, уральської, дравідійської, індоєвропейської, картвельської і семіто-хамітської. Частина отриманих в результаті досліджень даних була подана в таблицях (морфологічні ознаки і лексика в кількості 147 позицій), а 286 лексичних паралелей можна було знайти в тексті, до яких при перевірці всього матеріалу з даними Андреєва ще було долучено 27 слів з уральських і 8 слів з алтайських мов (Андреев Н.Д., 1986). Тут необхідно зауважити, у складі всього матеріалу алтайських мов настільки переважають приклади з мов тюркських, що фактично саме про них і повинна була б іти мова, проте ми поки залишаємо термін «алтайські мови» в розумінні Ілліча Світича.

 Після обробки усіх матеріалів Ілліча-Свитича і Андреева виявилося, що з 433 всієї кількості ознак 34 є спільними (до них ми ще вернемося), а решту склали 255 одиниць з уральських мов, також 255 – з алтайських, 253 одиниці з індоєвропейських, 240 – з семіто-хамітських, 189 – з дравідійських і 139 – з картвельських. Після цього була підрахована кількість спільних ознак в парах мов, але при цьому не враховувалася різна вагомість морфологічних ознак та лексичних одиниць, бо це зовсім різні категорії. Однак кількісна оцінка цієї вагомості все одно була б суб’єктивною, тому будемо надіятися, що морфологічні ознаки розподілилися серед мов більш-менш рівномірно. Підрахунки дали результати, подані в таблиці 1:

 

Таблиця 1. Кількість спільних ознак між сім’ями мов

 

алтайські – уральські 167 уральські – картвельські 66
алтайські – індоєвропейські 153 індоєвропейські – семіто-хамітські 147
алтайські – семіто-хамітські 149 індоєвропейські – дравідійські 108
алтайські – дравідійські 109 індоєвропейські – картвельські 70
алтайські – картвельські 84 семіто-хамітські – дравідійські 110
уральські – індоєвропейські 151 семіто-хамітські – картвельські 86
уральскі – семіто-хамітські 136 дравідійські – картвельські 54
уральські – дравідійскі 134    

 

Побудована на підставі цих даних схема родинних взаємин ностратичних мов показана на мал. 7. Опис процесу побудови даєтся в розділі Графоаналітичний метод

 

 

Мал. 7. Схема взаємин ностратичних мов

 

Як показали подальші дослідження, тюркська мова не входить до складу алтайської мовної сім'ї, тому місце алтайських мов на схемі фактично належить виключно тюркським. Наявність ознак, властивих тільки алтайським мовам, в таблицях Ілліча-Світича не могло спотворити схему споріднення у великій мірі, тому що їх кількість мізрено мала в порівнянні з даними мов тюркських. Алтайські мови формувались у зовсім іншому місці (див. розділ "Далекий Схід: Родинні взаємини алтайських мов"), а в Передній Азії перебували тільки предки тюрків.

 

Оскільки хронологічно дослідження велися не в тому порядку, в якому йде виклад, то на момент отримання схеми вже були відомі місця пізніших поселень індоєвропейців, фінно-угрів і тюрків. Маючи ці дані, а також зважаючи на сучасні місця поселень семіто-хамітів (Африка, Передня Азія), дравідійських народів (південь Індостанського субконтиненту) та носіїв картвельських мов (територія Грузії) і на те, що отримана схема є досить щільна, районом пошуків могла бути тільки Передня Азія та Закавказзя, котрі знаходяться в центрі пізніших поселень носіїв ностратичних мов. В таких умовах по-новому звучать голоси тих, хто локалізував прабатьківщину індоєвропейців саме в цих місцях.

Гіпотезу про першу прабатьківщину індоєвропейців на території Вірменського нагір’я, за словами В.А.Сафронова, висунув Міллер ще в 1873 р. (Сафронов В.А., 1989, 23). На думку Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванова вона знаходилася "в межах Близького Сходу, найімовірніше в областях північної периферії Передньої Азії, тобто на південь від Закавказзя до верхньої Месопотамії" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 890). Г. Клімов вважає картвельсько-індоєвропейські контакти біля IV тис. до н.е. за реальні і припускає наявність якихось груп індоєвропейців в межах Східної Анатолії, Південного Закавказзя, а, можливо, і Північної Месопотамії (Климов Г.А., 1986, 158). Щоправда сам Ілліч-Світич на розселення носіїв ностратичних мов дивився зовсім інакше. На знайденій в його архівах карті терени їх поселень він окреслив так: пракартвели заселяли сучасні місця поселень своїх нащадків, індоєвропейці – Балкани, семіто-хаміти територію сучасного Єгипту, дравіди – західну частину Індостанського субконтиненту, уральці – басейн Волги, а алтайці – Алтай і Саяни (Гиндин Л.А., 1990-1).

При детальному аналізі географічної карти Передньої Азії та Закавказзя з увагою на обов’язкову наявність географічних границь нічого підхожого, крім території в районі трьох озер Ван, Севан та Урмія (Резайє) не було знайдено. Про те, що географічні границі тут виражені дуже добре, говорить наявність саме на цій території державних кордонів шести (дуже показово!) сучасних держав. Три озера утворюють правильний трикутник, на котрий дуже добре накладається центральна частина нашої схеми. Але оскільки трикутники рівносторонні, тут і стала проблема вибору. Ясно було, що предки дравідів мали би займати ареал десь на півдні або на сході загальної території.

Додатковими підставами для вибору була, по-перше, та обставина, що сучасні картвели очевидно лишилися поблизу своїх старих місць поселень, а по-друге, врахування можливості руху індоєвропейців, уральців та тюрків на північ без перешкод по черзі одні за одними. Якщо би ми вибрали дзеркальний варіант, то картвели мусили би заселяти територію півночі сучасного Азербайджану у відлогах Великого Кавказького хребта, що зовсім би унеможливлювало їхні контакти з рештою носіїв ностратичних мов, бо їх би розділяли величезні площі боліт в нижній течії Араксу і Кури, котрі в значному ступеню збереглися й досі. Правда, ці багниська утруднювали перехід індоєвропейців, тюрків та уральців на нові місця поселення у Східній Європі, але це була одноразова акція, котру можна було здійснити водним шляхом за течією Араксу, а далі через Дербентський прохід у Передкавказзя. Крім того, рухатися вздовж східного берега Чорного моря через багнисту Колхіду вони не могли, бо зручного водного шляху тут нема зовсім. Отже, при прийнятій схемі предки сучасних картвелів заселяли ареал на території сучасної Грузії, тобто тут етнічний склад населення впродовж тисячоліть мав залишатись практично незмінним. Тюрки мали свої місця поселень довкола озера Севан на південних схилах Малого Кавказу і, очевидно на другому березі Кури до хребта Аридаг і до Арарату, на схід від них за Зангезурським хребтом мешкали індоєвропейці, можливо на території сучасного Карабаху і на правому березі Араксу до початку багнистої місцевості на сході і на півночі. Уральці заселяли ареал довкола озера Урмія, а на захід від них за Курдистанським хребтом довкола озера Ван мешкали семіто-хаміти. На південь від тих і других на схилах гір Хакярі та Курдистанського хребта в басейні річок Тигр, Великий і Малий Заб мали сидіти предки дравідів. Судячи з такого розміщення схеми та і самої її конфігурації (картвельський ареал лежить дещо осторонь від решти), якась ностратична мова, крім шести розглянутих, мала також сформуватися на цій території, а саме, у верхів'ях Араксу і Кури (західніше ареалу тюрків). Подальша доля гіпотетичних носіїв цієї мови залишається невідомою, але відповідно до розташування цього ареалу, пізніше могли заселити Малу Азію. (Див. карту – Мал. 8).


Мал. 8. Карта ареалів поселень носіїв ностратичних мов.
Позначення ареалів: Алт. – тюрки, Драв. – дравіди, Інд.-єрв. – індоєвропейці, Картв. – картвели, С.-хам. – семіто-хаміти, Урал. – уральці.

Очевидно ностратична прамова розчленувалася не на шість мов. Треба взяти під увагу ще й кавказькі мови, спорідненість котрих з якоюсь певною мовною сім’єю поки що не визначена. Невирішене питання походження кавказьких мов може мати таке розв’язання: предки носіїв сучасних абхазо-адигської і нахсько-дагестанської груп мов були одвічними поселенцями своїх теперішніх місць поселень, а їх спільна колись мова була одним з найдавніших діалектів ностратичної прамови, носії якого найраніше відірвалися від спільного палеолітичного ностратичного племені і заселили південні схили Великого Кавказу, в той час як носії решти шести ностратичних мов лишалися ще в районі трьох озер довший час. Прийнявши це припущення, ми можемо думати, що на час переселення ностратичних груп у Європу і схили Північного Кавказу, і степи Передкавказької рівнини були вже заселені носіями кавказьких мов. Тому індоєвропейці, уральці і тюрки мусіли рухатися далі на північ. Але все це тільки припущення, і не більше. Для вирішення питання походження кавказьких мов треба спеціально дослідити їх на можливість спорідненості з ностратичними мовами.

Тим часом спробуємо визначити час, коли носії шести ностратичних мов почали розселюватися із своїх прабатьківських місць поселень. Спочатку згадаємо, що Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов відносять перший діалектний поділ індоєвропейської мови, коли виникають перші діалекти, з котрих пізніше розвинулися анатолійські мови, не пізніше IV тис. до н.е. (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 861). І вже після цього індоєвропейці, на їх думку, рушили до Європи довкола Каспійського моря і десь по дорозі від них відділилася індоіранська група.

Т. В. Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважаються авторитетними індоєвропеїстами, незважаючи на ґрунтовну критику їх головною роботи. Критика в деяких випадках носить досить ущипливий характер (Mańczak Witold. 1991, 38), що, очевидно, говорить про явні суперечності в їх теорії. Але основні заперечення такі:

1. Нема жодних археологічних свідоцтв такого руху через Середню Азію або вздовж східного берега Каспійського моря (Сафронов В.А., 1989, 26).

2. Відділенню індоіранської спільноти від решти індоєвропейців ще в Закавказзі суперечать і пізніші тісні контакти індоіранських мов з фінно-угорськими, носії котрих в IV тис. до н.е. не могли заселяти областей на південь від Каспійського моря. Ця суперечливість гіпотези Т.В.Гамкрелідзе та В.В. Іванова зразу кидається в очі. Як пише Є.Є.Кузьміна:

Т. Барроу, В.І. Абаєв, Й. Гарматта показали давність не тільки іранських, але і індоарійських зв’язків фінно-угорських мов. Спроба Т.В.Гамкрелідзе та Вяч. Вс.Іванова дати іншу інтерпретацію цим фактам не отримала підтримки з боку лінгвістів (Кузьмина Е.Е., 1990, 33).

При доведений присутности індоіранців у Східній Європі твердження Гамкрелідзе і Іванова не вкладається в хронологічні рамки. Примандрувавши із Закавказзя до Східної Європи, вони без сумніву мали прожити тут не малий час, а потім носії принаймні тільки давньоіндійської мови мусили вже в ІІ тис. до н.е. дістатися до Індостану, що було би неможливо, якби індоєвропейці почали переселятися в Європу в IV тис. до н.е. Це були б, як на той час, шалені темпи, бо взагалі вважається, що швидкість міграцій тоді дорівнювала одному кілометру на рік (Збенович В.Г., 1989, 183).

Подальші дослідження дають нам підстави, вважати, що індоєвропейці, уральці і тюрки з'являються в Східній Європі на початку V тис. до н.е. Отож, можна прийти до висновку, що носії ностратичних мов мусили перебувати в Передній Азії найдовше десь до кінця VI до н.е.

Суперечність у поглядах Гамкрелідзе та Іванова не означає, що прабатьківщина індоєвропейців була десь пока межами Передньої Азії, як розуміють це деякі науковці. Мають рацію, хоч і не зовсім, ті, хто говорять про дві індоєвропейські прабатьківщини. Одна визначається в Передній Азії, а друга в Східній Європі:

Територія Північного Причорноморр'я і Поволжжя, включаючи Приуралля, розглядається як друга прабатьківщина індоєвропейської спільноти, а саме: племен-носіїв давньоєвропейських диалектів, які прийшли в цей регіон разом з племенами Аріїв в результаті тривалих хвильових міграцій з району на стику Малої Азії та Вірменського Нагірря" (Довженко Н.Д., Рычков Н.А., 1988, 37).

Двозначність не зайва – індоєвропейці, як і інші етноси, мають одну прабатьківщину – це та територія, де почала формуватися індоєвропейська прамова. Пізніше носії цієї прамови могли переселятися в інші місця, але там вже буде прабатьківщина їхніх нащадків. Найточніше висловився Г.Бірнбаум:

І, ймовірно, якщо основний ареал поширення ностратичної мови дійсно – як це припускалося – слід ідентифікувати з Закавказзям, східною (і південною Анатолією) і верхньою течією Тигра і Євфрата, зовсім природно було би припустити в якості пізніших ареалів поширення праіндоєвропейської мови території, більш близької до Чорного моря – районі Понтійських степів, в Північній і західній Анатолії…(Бирнбаум Х., 1993, 16).

Майбутні археологічні дослідження можуть уточнити місця розселення ностратичних народів на своїй прабатьківщині. Поки ще матеріали про неолітичні поселення на Південному Кавказі, зроблені інтернаціональною групою археологів (Див. мапу нижче)


Ліворуч: Поширення пам'яток культур групи Шулавері-Шомутепе в Грузії, Азербайджані і Туреччини в VI тис. до н.е.
За матеріалами Свенда Гансена, Ґурама Мірцхулави і Катрін Бастерт-Лампріхс (мапа Vl. Ioseliani)

 

1. Арухло. 2. Шулавері-Ґора. 3. Іміріс-Ґора. 4. Ґадахріліс-Ґора. 5. Данґреулі-Ґора. 6. Храміс-Діді-Ґора. 7. Машаверас-Ґора. 8. Шомутепе. 9. Тоіре-Тепе. 10. Ґарґалар Тепесі. 11. Ґейутепе. 12. Арташен. 13. Акнашен-Хатунарх

 

На мапі представлені пам'ятки VI тис. до н.е. на території значно меншій, ніж та, яку займали ностратичні народи, тому неможливо сказати точно, до якого часу треба відносити їх переселення (або розселення) з історичної прабатьківщини. Уточнення цього часу можна буде зробити після пов'язування археологічних культур Закавказзя, Близького Сходу і Східної Європи, тобто територій їх пізніших поселень.

Треба відзначити, що не всі носії ностратичних мов повинні були покинути свою прабатьківщину. Подальші результати досліджень, так само як і історичні факти, дозволяють стверджувати, що при переселенні народів завжди на старих місцях поселень залишається якась їх частина, яка не вирішується або не має серйозних підстав вирушати в далекі мандри. Початок розселення ностратичних племен відбивається на новій графічній схемі взаємин їх мов, побудованій за даними Сергія Старостіна, представленим у проекті Tower of Babel. При складанні генеральної сукупності даних, з якої повинна була бути зроблена репрезентативна вибірка для підрахунку спільних слів в парах ностратичних мов, дані для тюркських мов вибиралися з числа так званих "алтайських" мов, до яких С. Старостін відносив також монгольські, тунгусо-маньчжурські, японську та корейську. Отримані таким чином дані були зведені в таблицю на 1803 ностратических кореня, яким наводилися відповідності з окремих мов. З усієї сукупності 195 кореня були визнані спільноностратичними, в число яких включалися такі, що мали відповідності в тюркських, уральських, індоєвропейських, дравідійських, афразійських і картвельских мовах або навіть в п'яти з них. Слова цих коренів є найдавнішими, але їх всезагальність не може дати уявлення про просторові взаємини окремих мов пізнішого часу. Ми називаємо їх словами першого рівня.

Слова другого рівня – це новотвори або запозичення в окремих ностратичних мовах, засвоєння яких іншими залежало від відстані між місцями поселень їх носіїв, в той час як відсутність аналогів таким словам в інших мовах може говорити про те, що на означення такого самого поняття в них виникло інше слово, або їх носії вже покинули свої місця. З числа слів другого рівня були вилучені сумнівні випадки, які часом сам укладач позначав знаками запитання, а також слова дуже широкого семантичного поля, слова без точного значення (позначені, наприклад, як вид якоїсь невідомої рослини чи тварини), слова занадто абстрактних понять, що могли виникнути у більш пізній період. Таких виявилося небагато – 151 слово. В результаті для репрезентативної вибірки, за якою робилися підрахунки, залишилися слова 1438 коренів, тобто 90% від загального числа слів другого рівня, що значно більше, ніж достатньо для виявлення закономірності у наборі даних. Результати підрахунків кількості спільних слів в парах ностратичних мов приведені в таблиці нижче.

 

Мови уральські тюркські індоєвроп. дравідійські афразійські картвельські
уральські 849          
тюркські 440 845        
індоєвроп. 363 365 731      
дравідійські 333 321 254 633    
афразійські 242 258 243 246 483  
картвельські 207 217 226 154 157 460

 

Кількість спільних слів у парах ностратичних мов.

На підставі отриманих результатів була побудована нова графічна схема родинних відносин ностратичних мов, показана на малюнку справа.

Конфігурація нової схеми дещо відрізняється від попередньої, але саме розташування ареалів залишилося тим самим. Різниця викликана тіснішим скупченням уральських, тюркських та індоєвропейских мов. Очевидно С. Старостін включив до загального списку слова, які стосуються того періоду, коли уральці, тюрки і індоєвропейці проживали у сусідстві на нових місцях поселень і продовжували мати між собою мовні контакти.

Особливо близькими на схемі виявилися ареали тюркських і уральських мов. У зв'язку з цим треба також взяти до уваги, що між цими мовами існує набагато більше спільного, ніж між ними і індоєвропейськими в фонетиці, морфології і Синтакс. У фонетиці в першу чергу тюркські і уральські мови зближує гармонія голосних, чітко не виражена в індоєвропейських. У морфології відмітними рисами цих мов є відсутність граматичного роду і артикля, відмінювання за допомогою однозначних стандартних афіксів, посесівне відмінювання за особами за допомогою присвійних суфіксів, наявність післялогів і відсутність прийменників, відсутність після числівників множинного і двоїстого числа і деякі інші особливості. Синтаксис цих мов відрізняється від індоєвропейських тим, що визначення стоїть тільки перед визначеним словом, посесівна функція виражається формами дієслова "бути", а не "мати" як в індоєвропейських мовах, питальна форма речення передається особливою часткою та ін.

 

Такое обилие общих свойств между тюркскими и уральскими языками говорит о том, индоевропейцы первыми покинули свою прародину, в то вермя как предки тюрок иуральцев еще длительное время оставались в Закавказье и оставались между собой в тесном языковом контакте.

Ще однією особливістю нової схеми є розташування дравідійського ареалу ближче до центру, ніж це було в попередній схемі, що відображає мовні зв'язки дравідійцев з носіями пратюркскої і прауральської мов більш тісні, ніж з носіями прафразійської мови. Очевидно носії цієї мови першими залишили свою прабатьківщину, рухаючись долиною ріки Мурат до Євфрату і далі на Аравійський півострів, а, можливо, і в Анатолію.

 

Колиска людської цивілізації


Звичайно вважається, що колискою людської цивілізації був так званий "Родючий Півмісяць". Це територія, яка розташована, дійсно, півмісяцем на родючих землях між Середземним морем та Іранським нагір'ям, обмежена на півдні Аравійською пустелею, а на півночі гірським хребтом Джабаль-Сінджар (див. мапу праворуч). Але можна припускати, що це вже другий етап розвитку людської цивілізації. Колискою людської цивілізації треба вважати все-таки область трьох озер, де ми визначили прабатьківщину ностратичних народів.

Ці місця дуже вигідні для проживання людини, бо мали вельми сприятливі географічні і природні умови. Ця територія складається з численних гірських пасом, плоскогір’їв, а між ними розташовані глибокі улоговини. С.А.Сардарян, описуючи географічні умови цієї країни, пише:

В найдавніші часи внаслідок величезних підземних вибухів, потоки лави заповнили безодні та провалля, вирівняли обриси землі і одночасно підняли її. Наносні ж відклади надали землі надзвичайну плодючість (Сардарян С.А., 1954, 25).


Багато гір тут вулканічного походження, типові з них Арарат, Арагац. Висота Арарату 5156 метрів, а перед ним простягається широка і плодюча Араратська долина висотою 800-1000 м над рівнем моря (фото ліворуч і нижче). Арагац має пологі схили, джерела і річки, що беруть початок біля його снігових вершин або в гірських озерах, живлять рослинність навколишніх полів. Взагалі система Арагаца за багатством своїх обсідіанових покладів і зручністю місцевості для полювання і запасів води була за весь четвертинний період ліпшим середовищем для палеолітичної людини. Ось як описував Марко Поло місцевість біля гори Арарат:


Біля підніжжя, ближче до рівнини, завдяки талим водам ґрунт став плодючим і рослинність тут така буйна, що уся худоба, яку зганяють сюди з найближчих місцевостей. знаходить тут багатющу поживу (Marco Polo, 1986, 42).


Три великих озера, довкола яких розселялися люди, не глибокі, наприклад, найбільша глибина озера Урмія всього 15 м, а у найглибшому з них, Севані є глибини лише до 60 метрів (для порівняння – найбільша глибина подібного до цих озер за розмірами і походженням озера Іссик-Куль – 702 м). Отже, вода в озерах прогрівалася добре, що сприяло розмноженню риб і, відповідно, розвитку рибальства серед навколишнього населення. Щоправда, Гамкрелідзе і Іванов про поширення рибальства серед індоєвропейців нічого не пишуть, та й взагалі нема спільноєвропейської назви риби, бо і.-є. *peisk "риба" зустрічається тільки в германських, італьських, кельтських і, можливо, в слов’янських мовах, і.-є. * ghđu "т.с." – тільки в грецькій, балтійських та вірменській, і.-є. *meni "якийсь вид риби" – в слов’янських, германських, кельтських, балтійських та грецькій мовах, і.-є. *ati "риба" – італьських, грецькій, балтійських, і.-є *(s)kualos "якийсь вид риби"- в германських, італьських, грецькій та балтійських. Більше нічого, що б стосувалося риб та рибальства, в словнику Ю. Покорни знайти не вдалося. Але ж індоєвропейці й не жили біля озера і рибальством могли не займатися, а от давні алтайці та уральці рибу в озерах, біля яких мешкали, очевидно ловили. Спільнотюркська і спільнофінно-угорські назви для риби є – відповідно *balik i *kala. Може бути, що індоєвропейці більше займалися полюванням. Так вважають Гамкрелідзе та Іванов : "Виявлені сліди спеціальної мисливської термінології свідчать про досить розвинену мисливську діяльність" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 697). Тої самої думки про давніх індоєвропейців дотримується Н.Д.Андреєв :

Присутність в ранньоіндоєвропейській мові значної частини лексем, які входять в смислову сферу полювання та збиральництва, показує, що саме ці два роди діяльності (разом із тваринництвом на його початковій стадії) були головними способами життєзабезпечення в епоху формування ранньоіндоєвропейської прамови. Такий стан речей дозволяє датувати названу епоху часом на межі верхнього палеоліту та мезоліту (Андреев Н.Д., 1986, 39).

Судити про етнічність і спосіб життя населення в районі трьох озер часів палеоліту нема достатніх археологічних даних, оскільки зібрані тут пізньопалеолітичні знахідки "не виходять за рамки невеликих зборів" (Ранов В.А., 1978, 196). Своє датування існування праіндоєвропейської спільноти Н.Д.Андреєв обґрунтовує відсутністю в ранньоіндоєвропейській прамові "слів, котрі б вказували на стійлове або хоча б на загонне утримування худоби", але ж часом становлення тваринництва, за його словами, вважається мезоліт (Там же). Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов запевняють навпаки : "у загальноіндоєвропейській мові відтворюється розвинена система тваринництва з наявністю основних домашніх тварин" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 868). Це є приклад того, як трактування окремих фактів може бути зовсім різним. Тому, щоб установити час, в якому довкола трьох озер мешкали носії ностратичних мов, розглянемо ще інші факти.

Археологічні факти свідчать, що в VIII – VII тис. до н.е. Передній Схід був заселений людьми досить високого культурного рівня. Вже тоді тут повстали великі поселення з числом жителів до тисячі людей. (Herrmann Joachim, 1982, 41). На Близькому Сході були поширені дикі види тепер окультурених росли – пшениці, ячменю, бобових. Тут приблизно в IX тис. людина починає займатися примітивним землеробством і початковим тваринництвом, доместикуючи собаку. Археологічні дані підтверджують, що саме в місцях, розташованих зовсім недалеко від озер Ван та Урмія поширюються нові форми ведення господарства:

В горах Загроса, Синджара і Тавра на протязі VIII тис. йшло розселення дрібних землеробсько-скотарських груп, які лише зрідка ризикували спускатися я в долину (Бромлей Ю.В., 1986, 274).



Ліворуч: Фото зі сторінки " Иран. Горы Загрос"

 

Носії ностратичних мов мусили перебувати в Передній Азії найдовше десь до VI – V тис. до н.е. Можна припускати, що семіто-хаміти, дравіди, які займали південні ареали ностратичної території, стали першими полишати первісні місця своїх поселень, займаючи вказану горну місцевість.

Картвели, тюрки та індоєвропейці, очевидно, все ще лишалися на своїх місцях; з ними можна пов'язувати три енеолітичної культури VI – V тис. до н.е., які виділяв відомий вчений (Бромлей Ю.В., 1986, 294):

 

– у Південно-Східній Грузії та Західному Азербайджані (припускаємо, шо це були картвели);

 – у Південно-Східному Азербайджані (індоєвропейці);

 – в Араратскій долині Вірменії (тюрки).


Семіто-хаміти, розселюючись далі на південь, досягли Палестини і тут заснували міста Єрихон, Бібл, Сіхем та ін. Носії ж невідомої нам мови (можливо, хатти, хуррити?) у Південній Анатолії побудували місто Чатал-Гюйюк (Çatal Hüyük), котре близько 6000 року до н.е. налічувало 2 – 3 тисячи жителів. Його мури побудовані з каменів до двох тон ваги, які були виламані з вапнякових скель (Krämer Walter, 1971, 57-58). Тільки це вже говорить про рівень культури та організацію праці будівничих.

 

Правлруч: Розкопки жител в Єрихоні.

 

Згідно з М.С.Андроновим переселення дравідів у Південну Індію проходило в ІІ – І тис. до н.е., а в ІІІ тис. до н.е. існувала дравідійська спільнота десь на території Пакистану (Андронов М.С., 1982, 178). Очевидно, з дравідами можна пов’язувати археологічну пам’ятку Тепе Ягіа на південному сході Ірану, датовану від V до кінця ІІ тисячоліття н.е., і більш пізні культури Хараппа і Мохенджо-Даро в Індії. Крім того, ще слід враховувати те, що "дравідологи відносять розпад протодравідійської спільноти до кінця IV тис. до н.е., коли почався рух дравідомовних племен на південь і південний схід" (Бонград-Левин Г.М., 1981, 301). Таким чином, принаймні якийсь час, але не пізніше ІІІ тис. до н.е. протодравіди заселяли територію Ірану і Пакистану. Тоді в V тис. до н.е. їх в Передній Азії напевно вже не було.

Ці та інші факти дають підстави припускати, що існування ностратичної прамови мусимо відносити задовго до VII тис. до н.е. Час початку і місце її формування поки що точно визначити важко. Однак В.П. Алексєєв припускає можливість існування вузлів расоутворюючого процесу, в межах яких ставалися основні расогенетичні події. Одним з двох можливих на Землі вузлів він вважає Передню Азію і Східне Середземномор’я (Алексеев В.П., 1991, 49). Однак у 1947 р. Я. Рогинським була запропонованої моноцентристська теорія, підтримана іншими вченими (Чебоксаров Н.Н., Чебоксарова И.А., 1985, 151). Згідно з цією гіпотезою тип сучасної людини сформувався у Передній Азії і Середземномор'ї як результат змішування різних представників неандертальського типу. Є підстави вважати, що "типологічна неоднорідність пізньопалеолітичного людства була меншою, ніж сучасного, а це вже явний аргумент на користь гіпотези моноцентризму. (Щокін Георгій, 2002, 77).

Носії спільної ностратичної мови, без сумніву, стояли ще на досить низькому культурному рівні. Сучасні мови цієї макрородини мають лише нечіткі сліды спільних явищ при утворенні систем лічби (див. розділ "До основ утворення числівників в ностратичних мовах"). Спільні числівники з'являютьсяв в окремих мовах вже після розпаду ностратичної спільності, хоча можна знайти сліди пізніших запозичень. Так само нема спільних слів, які б стосувалися розвинених форм господарювання чи будівництва. Серед тих 34-х спільних ознак ностратичних мов переважають морфеми, займенники та дієслова із значеннями "бити", "розщеплювати", "різати", "рубати", "свердлити", "гнути", "хапати", "рвати", "в’язати", "кричати". Є також слова із значенням "вухо", "багато", "глибоко", "вночі", "край" та деякі інші. Звертає на себе увагу той факт, що в цій групі переважають слова із технологічною та мисливською семантикою, але є два слова для означення звукової сигналізації, дуже необхідної при полюванні. Як приклад окремо наводиться невеликий список спільної лексичної спадщини ностратичних мов, в якому можуть бути присутніми слова, які виникли як у період ностратичної спільності, так і в більш пізній час.

При проживанні в тісному сусідстві носіїв окремих ностратичних мов на спільній прабатьківщині в Малій Азії мав місце взаємний вплив у господарському і культурному житті. Найбільш вдалі технічні рішення, так само як і привабливі культурні ідеї швидко поширювалися не тільки серед сусідів, а й могли охоплювати більший простір. Запозичення предметів і понять супроводжувалося розповсюдженням і їхніх назв. Звичайно, більшу кількість спільних мовних ознак мали жителі сусідніх ареалів, але можливо також, що наявність такої спільності може свідчити про спільне походження мов, носії яких в даний час проживають на великому віддаленні. В нашому випадку мають місце певні відповідності між фінно-угорськими і шумерськими мовами. Свідчення цьому можна знайти в роботах різних вчених.

Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважають, що і.-є. * reudh "червоний (метал)" може бути запозиченим з шумерської, в якій є слово urudu "мідь", а шум. guškiu "золото" пов’язують з індоєвропейськими назвами цього металу (найближча форма вірм. oski) і на підставі цих двох фактів вважають можливим говорити про контакти між цими мовами і близкість ареалів їх поширення. В зв’язку з цим можна додати, що шумерське guškiu дуже подібне до фінно-угорських назв різних металів : саам. вешшьк "мідь", ест. vask "мідь", фін. vaski "залізо", морд. уське "залізо" та ін.

Належність шумерської мови до якоїсь певної сім’ї досі не визначена. Якщо спробувати пошукати шумерсько-уральські паралелі, то одна з них одразу може кинутися в очі москвичам – досить поширений апелятив sumer/somer на колишній і сучасній фінно-угорській мовній території (р. Сумерь в Моск. обл., і далі м. Шумерля в Чувашії, м.Сумеричи на північ від Онезького оз., м. Сомеро на захід від Гельсінки, о. Сомері на сході Балтійського моря), при чому в покажчику геграфічного атласу (Атлас офицера, 1984), котрий містить 90 тис. назв, це єдині назви цього кореня, якщо не рахувати англ. Somerset. Є ще інші шумерсько-уральські паралелі : те саме шум. urudu – ком. görd, удм. gord, хант. wərte,, угор. vörösvöröz, vöröt), всі – "червоний"; шум. gir "піч" – хант. kör, манс. kur, ком. gor, удм. kur, ест. keris "т.с."; шум. kаš "сеча" – сп. ф.-у. * kusi "т.с." (фін., ест. kusi, вепс. kuzi, удм. kyz’); шум. kišib "мурашка" – фін. kusianen, ест. kusikas, удм. kuz'yli "т.с."; шум. kur "гора" – саам. курро "т.с.", мар. курык "т.с.", комі кыр "урвище", мансі карыс "високий"; шум. gal’ "земля, місце", уг. hely – "місце", вепс. kal’l’ "скеля", комі гала "межа, кін"; шум. mūd "кров" – фін. mäta, ест. mаda "гній"; шум. sub "смоктати", "годувати груддю" – угор. szopik "смоктати".

Список численних шумерсько-фінно-угорських лексичних відповідностей приведений на Body Parts. Певна частина з них може бути віднесена до спільного ностратичного фонду і, мождиво, тому деякі угорські вчені спорідненість шумерської мови з фінно-угорськими обмежують тільки на користь угорської мови. Одним з них є проф. Альфред Тот, який в одній зі своїх робіт приходить до висновку, що угорська мова не входить до сім'ї фінно-угорських мов, а є прямою спадкоємницею шумерської (Tóth Alfrėd, 2007). Тут не місце оцінювати роботу професора, тільки треба відзначити, що він концентрує свою увагу виключно на шумерсько-угорських лексичних паралелях, не звертаючи уваги на їх наявність в інших фінно-угорських мовах. Приймаючи до уваги те, що жодні інші мови ностратичної макрородини не мають подібних зв'язків з шумерською, и те, що вона не відноситься до семіто-хамитських, можна припускати, що ця мова належить до уральської або до дравідійської сім’ї. Можливість приналежності шумерської (як і еламської) мови до дравідійської сім’ї пояснюється тим, що протодравіди заселяли ареал найближчий до Месопотамії (на жаль, дравідійсько-шумерські зв’язки в даних дослідженнях спеціально не відшукувалися). Передньоазіатські елементи в мові й ономастиці васюганських хантів віднайшов А.М. Малолетко. В одній із своїх робіт він наводить два десятки прикладів хантийських слів, котрим є паралелі в мовах Передньої Азії та Кавказу. Серед гідронімів, поширених в районі Васюгану є неетимологізований на місцевому ґрунті елемент lat, котрому є відповідники в районі озера Ван та у верхів’ях Тигру (Малолетко А.М., 1990, 81-82). Це додатково підтверджує розташування прабатьківщини уральців в Закавказзі, хоча сам дослідник трактує результати своїх досліджень інакше.

Можна знайти також паралелі між шумерською та фінно-угорською міфологіями. Наприклад, манс. Корс-Торум, Кворыс-Торум, хант. Нум Курыс – родоначальник богів і творець світу (після потопу роль верховного божества перейшла до його сина Нумі Торуму) нагадують ім’я шумерського бога-воїтеля Нінґірсу (Нін-Ґірсу). Комі бог-деміург Ен при енеж "небо", удм. инмар "бог", ин(м) "небо", марі йымы "бог" точно відповідають шум. Ан – "бог неба" (Афанасьева В.К. 1991. Том 1. 75).

Було в шумерській мові й інше слово для позначення божества – dingir або diĝir, зв'язок якого з тюркськими tengri, tejri, tanri, tärä "бог" вважається безсумнівною . Сюди ж можна віднести фін. tunturi "висока безлісна гора " і саам . tundar, tuoddar "гора". У це гніздо слів включають також хатт . tux " божество", адиг. тхье "бог, божество" , и.-е. *deiuos "бог" "небесний " (Кадырджиев К.С. 1983, 130-148), але це виглядає сумнівним з фонетичних міркувань. Навпаки, д.-герм. відповідність *đunra "грім", "бог грому" навряд чи може бути випадковим збігом, але його походження має інше пояснення.

Тема потопу поширена в різних варіантах серед народів усіх континентів світу (Фрэзер Дж. , 1986, 96-147). Найбільш відомим і Всесвітній потов описаний у книзі "Буття" Старого Заповіту. В легендах майже завжди праведники рятуються на острові, на дереві або на якомусь плавучому засобі. Поширеність цієї легенди не може бути випадкового і має в основі реальну подію, тому виникли численні гіпотези про причину потопу. На початку тисячоліття набула популярності гіпотеза про затоплення низинних місцевостей навколо Чорного моря внаслідок трансгресії через підйом його рівня, викликаного проривом перемички, що відділяла море від вод світового океану, в місці проток Босфор і Дарданелли. Підйом рівня світового океану почався в кінці останнього льодовикового періоду внаслідок танення льодовиків, в яких були накопичені великі маси води, яка стала потрапляти в океан, піднімаючи його рівень значно вище рівня Чорного моря. Докладно і цікаво докази цьому приводять В. Пітмен і В. Райен (Walter Pitman, William Ryan, 1999).

Однак під час того потопу вода не могла затопити Вірменське нагір'я, тому мала би бути інша причина і це визнають автори і апологети теорії Чорноморського потопу. Вони вважають, що біблійна легенда мала причини у затоплені Перської затоки внаслідок того самого підняття рівня океану:

Затоплення було не катастрофічним, але масштабним: довжина Перської затоки — близько 1000 км. Крім того, і біблійне свідчення, що «вікна небесні відчинилися, і лився на землю дощ сорок днів і сорок ночей», більше нагадує тропічні мусонні дощі на узбережжі Індійського океану, ніж повінь у помірному кліматі Північного Надчорномор’я (Залізняк Л.Л. 2005, 8).

У будь-якому випадку потоп не міг відбутися саме довкола гори Арарат, хоча назва її дещо нагадує тюркське aral "острів", на якому би люди могли рятуватися. При д.-тюрк. art “нагір'я, гора” (Наделяев В.М. и др. 1969) Арарат означається дуже точно – “острів-гора”. Однак в Біблії говориться не про саму гору Арарат, а про “гори Араратські”, з чого можна зробити висновок, що ковчег Ноя необов'язково причалив до гори Арарат і назву свою вона отримала пізніше, як спогад про потоп, коли люди поселилися поблизу неї.

Існування трьох великих озер поблизу гори Арарат дуже добре в'яжеться з трьома синами Ноя. Можливо, в переказі збереглися спогади про трьох родоначальників племен, які розселилися навколо цих озер. А переказ про Адама теж може мати реальну основу. Слово адам в значенню "людина" є майже в усіх тюркських мовах, в іранських, кавказьких. Усіма дослідниками воно вважається персидсько-арабського походження, але в чуваській воно має форму этем, яку не можна пояснити запозиченням. Не можна пояснити запозиченням і мар. айдемс "людина", на відміну від удм. адями "т.с." В хантийській мові є слово átamá в значенні "народ"; і за формою і за значенням це слово не виглядає запозиченим з тюркської. В чуваській мові є також слова цього кореня : Атам – назва якогось божества, кілька непояснених географічних назв – села Чаваш-Етем, Тутар-Етем, ріка Етем-шивё; біблійні мотиви, на думку Сергеєва, нагадує чуваський вислів етем юртна шама – "кісточка, якою причаровують", котрий він пояснює як "кісточка, котру покохав Адам" (Сергеев В.И., 1981, 105). В осетинській мові adäm має значення "люди", "народ". Слова цього кореня і подібного значення ("людина", "чоловік") поширені по всьому Кавказу : груз. adamiani, лак. adamina, авар. adan, агул. idemi, ахв. ande, бацб. admiā, будух. idmi, дарг. adam, лезг. itim, рутул. edemi, чеч. adam та ін. Можливо, частина з них запозичена з арабської або з тюркських мов, але далеко не всі, про що говорить різноманіття форм. Можливо, до цього кореня можна віднести слова в германських мовах із значенням "зять" : нім. Eidam, д.анг. аthum, д.фриз. аthom. Отже, є підстави вважати, що adam є давнє ностратичне слово із значенням "людина".

Вважаються, що д.-євр. adamah має первісне значення "земля", "червоний". Таке прозаїчне пояснення для назви людини виглядає дещо сумнівним. В уяві первісної людини людина могла відрізнятися від тварини тим, що має душу. Розуміння наявності душі навіть первісною людиною може бути пояснене такими неясними для неї внутрішніми відчуттями як докори сумління, розкаяння, сором і под. на відміну від зрозумілих фізичних відчуттів – тепла, холоду, болі, або навіть таких почуттів як тривога, радість. В зв’язку з цим із словом адам у значенню "людина" можна порівняти нім. Atem "подих, дихання" та інші слова германських мов цього кореня і того самого значення. Ф.Клюге (А. Kluge Friedrich, 1989) порівнює германські слова з д.інд. аtmа "подих, душа" („Hauch, Seele“). Ю.Покорни (А. Pokorny J., 1949-1959) нім. Atem відносить до і.є. *ētmen "дихання" і дає йому відповідники в давньоіндійській та кельтських мовах. Г.Фріск (А. Frisk H., 1970) долучає сюди ж грецьке atmos "пара, пар". Очевидно в цей ряд можна поставити поширене в іранських мовах dam "дихання". Отже, визначення людини як істоти, що має душу, більш правдоподібне, ніж те, що пов’язує її походження із землею. Останнє пояснення могло бути припущене пізнішими дослідниками Біблії.
Якщо вважати, що носії ностратичних мов залишили місця первісних поселень на початку VI тис. до н.е. і частина з них примандрувала до Східної Європи в кінці VI – на початку V тис. до н.е., то тоді можна зрозуміти появу неоліту на цій території. Факти археології доводять, що тут поруч з неолітичними поселеннями ще довгий час існували поселення мезолітичні, тобто примусових природних умов для зміни ведення господарства тут не існувало. Ось що писав К.Ф.Мейнандер з цього приводу:

Люди культур гребінчастої кераміки перейняли від одночасних неолітичних культур серед іншого також і вміння виготовляти керамічні вироби, але вони не відмовилися від способів ведення господарства, характерного для епохи мезоліту. Вони й надалі живуть за рахунок риболовлі (Мейнандер К.Ф., 1974, 24).


Те, що риболовля в стані дати достатньо надійну базу для благополуччя суспільства, відмічали і інші науковці (Формозов А.А., 1977, 20, Sahrhage Dietrich, Lundbeck Johanes, 1992, 14). Як бачимо, навіть приклад не спонукує людей до змін у веденні свого господарства без нагальної причини; вони запозичували тільки те, що їм дійсно було потрібне. Таким чином, є підстави припустити, що разом з неолітичною економікою алтайці, індоєвропейці та уральці на територію Східної Європи принесли і гончарство. (Умовною межею між пізньомезолітичними і неолітичними комплексами вважається поява глиняного посуду). Слова гончарської технології в невеликій кількості в індоєвропейських мовах наявні. Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважають, що гончарство "виникає на ранньому етапі неолітичної революції і після VII – VI тис. до н.е. і поширюється з Передньої Азії на територію Європи" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 705). Перший глиняний посуд, який з’являється на поселеннях по берегах Дністра та Богу подібний до посуду, який знаходять на Балканах, в Малій Азії (Пелещишин М., Підкова І., 1995, 16). Про можливість заселення індоєвропейцями Західної Анатолії, Північної Месопотамії та Закавказзя в VII – VI тис. до н.е., за словами Г.Бірнбаума (Бирнбаум Х., 1993, 13), говорить Ренфрю (Renfrew C. Archeology and language: The puzzle of Indo-Europian origins. L. 1987). Тоді б індоєвропейці, перебуваючи в VII – VI тис. до н.е. в Передній Азії і, засвоївши гончарство, дійсно, могли принести його в Східну Європу.

Перші неолітичні племена у Східній Європі

На відміну від більшої частини Східної Європи, де населення все ще вело свій традиційний спосіб життя мандрівних збирачів-мисливців, полювання, збиральництво, і рибальство втрачають на вазі в економіці Північного Причорномор'я у зв'язку з особливостями степового ландшафту. В добу пізнього мезоліту на цій території виникає кукрекська культура, носії котрої, не залишаючи традиційних форм господарювання, починають використовувати свійську велику рогату і дрібну худобу. Лукова рослинність степів забезпечувала добру кормову базу для розвитку тваринництва,тому нечисленному населенню не було необхідності переходити до землеробства. Однак культурний потік, що проникав з Анатолії у південно-східну Європу через егейський простір вніс рішучі зміни в економіку населення Східної Європи. З ним пов'язується початок місцевого неоліту.

У степовому Причорномор'ї між Інгульцем і гирлом Дунаю поширені пам'ятки гребениківської культури, в основі економіки якої було полювання на тура і коня. Генетичні корені цієї пізньо-мезолітичної культури ховаються на Балканах. Напроти, інша пізньо-мезолітична культура, яніславецька, поширена у Польщі між Віслою та Німаном, має західні корені в пізній культурі Маглемезе. Пам'ятки цієї культури сягають Подніпров’я (Залізняк Л.Л. 1995-3, 6-8).



Поширення неолітичних і енеолітичних культур з Передньої Азії через Балкани і Кавказ у Європу.
Мапа скомпільована на основі даних Атласу до історії (Berthold Lothar (Leiter). 1973. 4.II)

 На Балканському півострові і в районі нижнього Дунаю в VI тис. до н.е. повстає ряд окремих культур, які мали спільні передньоазійські корені. Мігруючи вздовж західного берега Чорного моря, носії цих культур принесли неолітичні форми господарювання на територію України, але українські вчені за давньою радянською традицією зовнішні культурні впливи не переоцінюють:

Поява найдавніших неолітичних культур на Україні відноситься, очевидно, ще до середини VI тис. до н.е. Перші з них виникли в південних і південно-західних районах республіки – на Дністрі, Південному Бузі, у пониззі Дніпра, Закарпатті і в Криму. Склалися вони в основному на місцевій мезолітичній основі, часто під впливом неолітичних цивілізацій Давнього Сходу і Середземномор’я (Археология Украинской ССР, 1985, 113).


Праворуч: Положення границі ліс-степ в неоліті і теперічньому часі
(за даними палінологічного аналізу). Основні розрізи голоценових відкладень на часовий зріз 5800 – 5500 років тому. (Спиридонова Е.А., Алешинская А.С. 1999, 28.

Умовні позначення: а – положення границі ліс-степ 5800 – 5500 років тому, б – сучасне положення границі ліс-степ. Трикутниками позначені торфовища, точками – поселення та ін.

 

 

Продуктивну економіку на територію Східної Європи від Дністра до низин Дону принесли власне землероби і скотарі, які проникали сюди з південного заходу і частково, можливо, і з Кавказу (Бромлей Ю.В., 1986, 292). Ці прибульці і поширювали неолітичні культури на сході Європи в процесі відходу лісової зони на північ і наступу степу (див. марту вище). Зокрема, в Карпатському басейні з появою в IV тис. до н.е. племен, що займалися землеробством і тваринництвом, відбувається поступовий перехід від мезоліту до неоліту (Herrmann Joachim, 1982, 43).

На розселення носіїв протонеолітичних культур у Східній Європі вплинула трансгресія Чорного моря, яка проявилася у затопленні водами Чорного моря суходолу вздовж його берегів і на місці теперішнього Азовського моря, якого на той час не існувало. Геологічні дослідження шельфу Чорного моря, проведені американськими дослідниками дали їм підстави висловити припущення про затоплення Чорного моря (тоді ще прісноводне озеро) водами, які прорвали Босфорську перетинку близько 5,6 тис. до н.е. (Pitman Walter, Ryan William. 1999). Ця гіпотеза суперечить теорії поступового наступу вод Чорного моря на сушу, розроблену ще радянськими науковцями і містить в собі суперечливі положення (Залізняк Л.Л. 2005, 6-8). Однак у будь-якому випадку населення Причорномор'я мусило мігрувати на північ і північний схід:

… масштабний процес неолітизації Правобережної України балкано-дунайськими переселенцями започаткувала потужна гребениківська міграція середини VIІ тис. BC, імовірним стимулятором якої могла бути трансгресія Чорного моря. Від того, яким був наступ моря — раптовим чи поступовим, значною мірою залежала швидкість просування неолітичних колоністів на Правобережну Україну. Тобто на запитання, була це інтенсивна міграція чи поступова інфільтрація в середовище місцевих мисливців та рибалок, можуть відповісти лише майбутні дослідження, зокрема й чорноморських трансгресій (там же, 11).

 


Міграції протонеолітичного та ранньонеолітичного населення у другій половині VІІ — на початку VІ тис. до н. е., можливо, частково стимульовані ранньоатлантичною трансгресією Чорного моря..
Оригінал мапи (там же, 10. Рис. 4) тонований кольором автором. Синім кольором позначена акваторія Чорного моря на початку голоцену, блакитним – затоплений суходіл.

У Середньому Подунав'ї відомо кілька взаємопов'язаних неолітичних культур, в цілому належних колу лінійно-стрічкової кераміки, яка виникла в районі Карпатської дуги поширюється на значній території Європи аж до Франції. Найперша з них, культура Кереш (Криш), створена людьми південнобалканського походження (Шушарін В.П., 1971,12). Ця культура разом з пам'ятками Старчева і Каранова утворювала культурно-історичну область раннього неоліту (див. мапи вище).


Подальшим розвитком неолітичних культур на Балканах була культура Вінча (VI – V тис. до н.е.) Одним з її варіантів чи відгалуженням була культура Діміні (Фессалія, Греція).

 

Ліворуч: Посудина культури Діміні

 Перед тим якась група прибульців у Східну Європу створила буго-дністровську культуру (VII—VI тис. до н.е.), яка, можливо, мала зв'язки з більш розвиненими синхронними культурами Південно-Східної Європи.

 

Микола Товкайло вважає, що після встановлення контактів з культурою Кереш в «середовищі буго-дністровської культури поширились зачатки продуктивного господарства – землеробства і тваринництва» (Товкайло М. Т., 1998, 1). Але можна допускати також, що елементи нового господарювання були внесені не тільки внаслідок простих контактів, а разом з переселенням частини балканського населення в степове Побужжя. Процес зміни культур представляється так:

Започаткована гребениківцями неолітизація Правобережної України відбувалася за своєрідним принципом доміно. кожна наступна хвиля неолітичних переселенців виштовхувала попередню далі, на північний схід. Неолітичні прибульці передавали навички відтворювального господарства та керамічного виробництва мезолітичним аборигенам, з якими контактували на колонізованих землях. Останні під тиском з південного заходу переселялися далі у північно-східному напрямку, несучи неолітичні новації автохтонам Подніпров’я та Полісся. Зокрема, мисливці та рибалки кукрецької культури басейну Південного Бугу у другій половині VIІ тис. BC перейняли від гребениківських та кришських переселенців із Подністров’я неолітичну відтискну техніку обробки кременю, перші навички керамічного виробництва, землеробства та скотарства. Внаслідок синтезу місцевих кукрецьких та принесених з південного заходу неолітичних традицій постала синкретична буго-дністровська культура (БДК), ранні пам’ятки якої синхронні з гребениківськими (Залізняк Л.Л. 2005, 10-11)


Праворуч: Трипільська кераміка

 

Так чи інакше, але зв'язки трипільської культури, яка існувала в V-III тис. до н.е. на території Правобережної України (детальніше ця тема розглядається в розділі "Етнічність трипільців"), з балканськими культурами достатньо виразні. Можна хоча б порівняти кераміку трипільської культури і кераміку культури Діміні. Спільними елементами, що вживалися при розпису глиняного начиння, були мотиви спіралі і деякі інші. Дані антропології підтверджують думку про те, що творці трипільської культури автохтонами не були:

 Для фізичного типу людей трипільської культури характерні граціальность і доліхокранія. Риси цього морфологічного типу досить широко поширені в Західній Європі, Середземномор'ї, Передньої Азії, причому особливу близькість із трипільськими показують краніологічні серії Середньої Європи і Середземномор'я (Кондукторова Т.С., 1973, 49).

Реконструкція зовнішнього вигляду трипільців наочно демонструє цей факт (див. малюнок 19).

 


Мал. 19. Зовнішній вигляд трипільців
Графічна реконструкція М. М. Герасимова на підставі знайдених черепів (Массон В.М., Мерперт Н.Я. 1982. мал.)

Тривалий час від середини першої до початку другої чверті ІV тис. до н. е. бузько-дністровська і ранньотрипільська культури співіснували на одній території і підтримували тісні взаємини (Товкайло М. Т., 1998, 14-15). Одночасно (V тис. до н.е.) неолітичні культури через Закавказзя поширюються на Східній Україні (сурсько-дніпровська і дніпро-донецька). Розповсюдження йде і шляхом розселення, і частково шляхом запозичення продуктивного господарства. Творцями дніпро-донецької культури були індоєвропейці, які мігрували в басейн Дніпра з Кавказу. Підставою для такого твердження є практично повний збіг області поширення цієї культури з визначеною за допомогою графоаналітичого методу територією поселень індоєропейців (див. розділ Індоєвропейці.) Значну частину степових культур, зокрема середньо-стогівску і пізнішу ямну слід пов'язувати з древніми тюрками, які рухалися слідом за індоєвропейцями (див. розділ Тюрки). Фінно-угорські та самодійські племена були творцями культур ямочно-гребінцевої кераміки в басейні Волги та її правих приток (див. розділ Фінно-угри і самодійські народи). Звичайно останні культури вчені так і пов'язують з фінно-уграми, в той час як середьостогівську і ямну – з індоєвропейцями. При такому погляді виникає питання, хто ж тоді створив дніпро-донецьку культуру? Її носії не могли зникнути без слідів або бути асимільовані шнуровиками, як це мало місце з носіями культур Центральної Європи, адже на місцях поширення дніпро-донецької культури культур шнурової кераміки не було. Детальніше ця проблема розглядається в розділі Етнічність неолітичних та енеолітичних культур Східної Європи.

Можна припускати, що існував ще й третій міграційний потік носіїв неолітичних культур із Середньої Азії вздовж східного узбережжя Каспійського моря на правий берег річки Урал і далі до Нижньої Волги. Архаїчна єлшанська неолітична культура в межиріччі цих річок може свідчити про таку можливість:

Не виключено, що у зв'язку з аридізацією територія Середньої Азії перетворювалася в напівпустелю. Умови життя різко погіршувалися, що спричинило за собою відтік частини населення в більш північні, сприятливі для заселення райони. Такою територією і могло стати лісостепове Поволжя. Прибулі групи населення змішувалися з аборигенами і могли запозичувати місцеві традиції виготовлення кам'яних знарядь (Турецкий М.А., 20073, 53).

Демографічна експансія землеробських громад на територію Східної Європи була спричинена відносним перенаселенням на їх первісних місцях поселення в Анатолії і Закавказзі, точніше досягненням рівня так званої "максимальної господарської функції", котра становить межу зросту населення на певній території, котрий відбувається не тільки природним шляхом, але і за рахунок втягнення в землеробську громаду дрібних сусідніх колективів (Арутюнов С.А., 1982, 72).

Взаємини між прийшлим і автохтонним населенням мали мирний характер. Конфліктувати не було причин, бо на широкому просторі Східної Європи до рівня максимальної господарської функції було ще дуже далеко. Крім того, розвитку тісних взаємин з регулярним обміном матеріальних цінностей сприяв принцип екзогамії, який панував у первісних суспільствах, за яким шлюби укладалися між партнерами з різних родів і племен. Дослідивши на археологічних матеріалах взаємини населення буго-дністровської і і ранньотрипільської культур, М.Т. Товкайло приходить до висновку, який має бути загальним і стосуватися взаємин носіїв будь-яких різних культур:

Співіснуючи на одній території і підтримуючи протягом тривалого часу тісні взаємини, буго-дністровська та ранньотрипільська культури поступово зближують свої господарські системи, досягаючи близького рівня економічного розвитку. (Товкайло М.Т. 2004, 38).

Вивчення передісторії людства допомагає нам глибше зрозуміти причини збройних конфліктів, якими пересичений наш час.

 

Розселення носіїв ностратичних мов у Східній Європі.

Праворуч: Прабатківщина ностратичних народів

Серед громад землеробів, які просувалися на північ зі своєї прабатьківщини у Закавказзі, були індоєвропейці, уральці і тюрки. Вони полишили свою прабатьківщину в VІ тис. до н.е. і, рухаючись у середньому по одному кілометру на рік, поступово дісталися до Східної Європи. Очевидно, першими рухалися індоєвропейці, бо саме вони займали крайню позицію на території первісного поселення, а за ними рухалися уральці і тюрки. В V-IV ст. до н.е. на території України були поширені такі пізньомезолітичні культури: кукрекська, мурзак-кобинська, гребениківська, яніславецька, донецька, та пам'ятки типів Студенок і Платівський Став (див. розділ Перші неолітичні племена у Східній Європі). Нижче подана мапа етно-культурної ситуації в Центрально-Східній Європі, складена Л.Л. Залізняком, напередодні появи тут ностратичних племен і охарактеризована як праіндоєвропейське підгрунтя. Насправді праіндоєвропейцями була створена тільки донецька культура, а пізніше вони під тиском тюрків мігрували в область яніславицької культури. Крім того, в мезоліті фінно-угрів на зазначеній території на мапі ще не було. Цю територію між Волгою і Доном заселили племена уральської мовної належності, які йшли слідом за тюрками і вже пізніше розділилися на фінно-угорські і самодійські племена.

 


Етно-культурна ситуація в Центрально-Східній Європі в V-IV ст. до н.е..
Оригінал мапи (Залізняк Л.Л. 1995-3, 11. Рис. 5) тонований кольором автором.

 
Пізній мезоліт: 1. Культура Лейнен (Лейен)- Вартен. 2. Олдеслое (Свадборг). 3. Хойніце-Пеньки. 4. Яніславиця. 5. Пункти знахідок яніславецьких вістер. 6. Донецька культура.
Неоліт: 7. Культури гребінцевої кераміки (очевидно гребінцево-накольчатої – В.С.) 8. Лійчастий посуд. 9. Балканський неоліт. 10. близькосхідна людність. 11. Пракартвели (ширше – кавказоїди – В.С.). 12. Прафіноугри (уральці– В.С.).

 

На жаль, автор оригіналу карти ніде в текстах своїх робіт не згадує про культури за межами України і при цьому дає їм іноді дещо відмінні назви. Далі ми свої міркування будемо будувати на результатах власних досліджень.

Суперечливе питання генетичної спорідненості тюркських мов із монгольськими та тунгусо-маньчжурськими, тобто їх належності до алтайської мовної сім'ї у зв’язку із отриманими результатами ми вирішили негативно, оскільки формування окремих алтайських прамов сталося в різних місцях. Якщо тюркська прамова разом з іншими ностратичними сформувалася у Закавказзі, то формування монгольських і тунгусо-маньчжурських проходило на Далекому Сході в басейні Амуру одночасно з корейською і японською прамовами. Крім того, спорідненості тюркських та монгольських мов суперечить відсутність переконливих відповідностей між словами лексичного ядра. Як вказував сер Дж. Колосон, базові слова, тобто числівники, базові дієслова, такі як "говорити", "брати", "давати", "йти", базові іменники, такі як "їжа", "кінь", базові прикметники, такі як "добрий", "поганий" в тюркських і монгольських мовах абсолютно різні (Clauson, Sir Gerard, 1956, 182).

Тим часом, лексичне ядро будь-якої мови складається з найдавніших слів і саме їх схожість зі словом іншої мови може говорити про генетичну спорідненість. Особливо це стосується числівників. Розуміючи важливість факту подібності числівників, деякі прибічники алтайського походження тюркських мов намагаються притягти їх за вуха. Для прикладу, вони знаходять подібність між д.-тюрк. otuz "тридцять" і монг. gurvan "три", але подібні фонологічні викрутаси більше нагадують лінгвістичну еквілібристику. Звичайно, алтайська прабатьківщина тюрків багатьом здається самоочевидною істиною, але при уважному розгляді ця самоочевидність позірна, бо виходить з науково не доведеного твердження розвиненого в теорію софістичними умовиводами.

Багато інших лінгвістичні фактів суперечать азійському походженню тюрків, але вчені намагаються знайти їм абияке пояснення, тільки б не відмовлятися від традиційних уявлень. Навіть Клосон, противник генетичного споріднення монгольських і тюркських мов, розглянувши спільнотюркську назву коноплі kendir, писав: "Навряд чи була ця рослина ендемічною на прабатьківщині тюрків, ймовірно, її назва є запозиченням з індоєвропейської (тохарського?) мови" (Clauson, Sir Gerard, 1972). Дивна думка при широкому поширенні цього слова в тюркських мовах і його повній відсутності в індоєвропейських. Тюркські мови характеризуються досить великою схожістю в порівнянні з індоєвропейськими. Це пояснюється невеликим розміром території, зайнятої тюрками при формуванні їх окремих мов і відсутністю на ній кордонів важких до подолання. Поширення на ній новоутворених і запозичених слів охоплювало більшу її частину в порівнянні з індоєвропейськими та фінно–угорськими мовами.

Клоусон приводить також інший цікавий факт. Він вважав,що лат. virga “гілка, лоза” не має відповідностей в інших індоєвропейських мовах, але приводив тюркські – д.-тюрк. bergä “різка, лоза, хлист”, уйгур. berge “батіг”. Він писав:

Припускається, що це запозичення з латинського virga ‘дозина, палиця’, прийняте через посередництво середньоперсидського, але не видно жодних слідів цього слова у персидській, и теорія необґрунтована (там же).

Якщо сюди можна віднести virgácz "прут, різка" запозичення якого з латинської сумнівне, з ними можна зіставити угор. virgon "моторний, в'юнкий, живий", якому є відповідність в чуваській – virkěn "мчати". Очевидно, це мандрівне слово, сліди якого в різних, але близьких значеннях можна виявити в багатьох європейських, а не азійських мовах (напр, ерзя verka "швидкий", укр. бирка та інші подібні слов'янські слова зі значеннями "прутик", "сережка, котик" та ін., нім. Birke та інші подібні германські "береза", угор. virag "квіти", курд. wurg "живий "). Якщо носії трипільської культури були, як ми припускаємо, семітами, то першоосновою усіх цих слів може бути слово подібне до ар. firh та гебр. perax "квітка". Тоді лат virgō "діва" неясного походження (W.) треба також віднести сюди (пор. "дефлорация").

Здається, що ніхто з тюркологів досі не звернув уваги на разючу подібність як. d'axtar "жінка" на індоєвропейські слова зі значенням "дочка" (нім. Tochter, гр. θυγαθηρ , д.інд. duhitar та ін.) Якутське слово ні в якому разі не могло бути запозиченим з російської через явну фонетичну невідповідність і може бути додатковим свідченням присутності давніх тюрків у Східній Європі. Правда, в Етимологічному словнику тюркських мов (Севортян Е.В., 1980, 245-247) наводиться давній тюркський корінь doğ -, що продукує слова зі значеннями "народжуватися", "народжувати", однак у відповідній статті словника не наведено жодної якутської відповідності.

Докази європейського походження тюрків розглядалиися ще неодноразово і вони настільки численні, що елементи подібності між тюркськими і монгольськими мовами слід пояснювати пізнішими контактами; очевидно те саме стосується і тунгусо-манчьжурських мов. Таке твердження не дає підстав сумніватися у релевантності даних Ілліча-Світича, котрий подавав для алтайської мови факти з монгольських та тунгусо-маньчжурських мов, бо в основному він опирався на матеріал мов тюркських. Мовні факти з монгольських та тунгусо-маньчжурських мов у переважній більшості випадків просто дублюють тюркські. А у тих випадках, коли вони подаються без тюркських аналогів, вони виглядають випадковими, бо їх аналоги в інших ностратичних мовах дуже нечисленні. Це саме стосується і мовних фактів самодійських мов щодо фінно-угорських, щоправда заперечувати їх генетичну спорідненість поки що нема жодних підстав, але надалі дослідження уральських мов буде обмежуватися тільки фінно-угорськими мовами, а дослідження їх стосунків з самодійськими мусить бути окремою темою.

Заради справедливості треба сказати, що в теперішньому часі мейнстрімом європейської науки прийняття тези про "відсутность спорідненості між тюрками, монголами і тунгусами", як мені було повідомлено одним з російських тюркологів в приватному листі.

Індоєвропейці

Достаток робіт, присвячених походженню індоєвропейців створює хороші можливості для довільного комбінування думок різних вчених для софістичного доказу все нових теорій, які служать базою для подальших етногенетичних вправ, що добре видно, наприклад на одній з робіт про походження слов'ян (Алексаха А.Г. 2013). Оскільки лінгвісти самі не можуть дати собі раду з етногенезом індоєвропейців, за справу беруться археологи і обравши за основу одне з багатьох припущень про витоки перших індоєвропейских культур далі виключно за даними археології впевнено малюють нам вигадану картину подальшого культурного розвитку індоєвропейців з точних вказанням їх шляхів міграцій і місць поселення, чому теж є добрі приклади (Залізняк Л.Л.. 2016). Зі "знанням справи" стан сучасної індоєвропеїстики охаркатерізовано одним із сучасних вчених мужів так:

Індоєвропейське мовознавство ніколи не було настільки добре документовано, як сьогодні. Точність описів і аргументацій ніколи не були так гарні. Треба продовжувати йти цим шляхом з усе більшою точністю і адекватністю. Відкритість до нових підходів має велике значення (Meier-Brügger Michael, 2003, 15).

Однак, незважаючи на те, що індоєвропейське мовознавство добре документовано, до сих пір переконливого рішення проблеми ындоєвропейської прабатьківщині нема. Складається враження, що індоєвропеїстика віддана в руки бюрократів, які систематизують всі варте уваги тільки з їхньої точки зору, і закликають дотримуватися такого шляху і далі. "Відкритість до нових підходів" згадана заради красного слівця, бо застосовуваний в наших дослідженнях графоаналітичний метод давно описаний, а дослідження, проведені з його допомогою, є в списку Academia.edu, але жодної згадки про цей новий підхід у зазначеній вище роботі немає. Якщо індоєвропеїстика й надалі залишатиметься закритою для свіжих ідей, то вона як наука буде невизначено довго перебувати в підвішеному стані без твердого фундаменту історичної істини. Таким фундаментом є територія, на якій відбувалося формування окремих індоєвропейських мов. Її локалізацію допомагає нам знайти графічна модель їх спорідненості.

Для побудови графічної моделі спорідненості індоєвропейських мов була складена таблиця-словник на базі етимологічного словника Ю.Покорни (А. Pokorny J., 1949-1959), котра була доповнена матеріалами з етимологічних словників інших індоєвропейських мов (А. Fraenkel E., 1955-1965; А. Frisk H., 1970; А. Hübschmann Heinrich, 1972; А. Kluge Friedrich, 1989; А. Walde A., 1965 та ін.) Зведені Етимологічні словники-таблиці для різних мовних сімей подаються на моєму сайті "Альтернативна історична лінгвістика". Всього в таблиці індоєвропейських мов було внесено 2493 ізоглос із слов’янських, кельтських, германських, італьських (в основному з латини), грецької, балтійських, індоарійських, іранських, вірменської, тохарських А і В, хетто-лувійських, албанської, фракійської та фрігійської мов. Серед них 492 було визнано спільноіндоєвропейськими. Спільними вважались такі, що були зафіксовані в семі найбільш чисельно представлених в таблицях мов (германська, грецька, балтійська, індоарійська, італьська, слов’янська, кельтська, іранська). Підрахунки кількості спільних слів в парах окремих мов дали результати, котрі зведені в таблицю 3.

Таблиця 3. Кількість спільних слів у парах індоєвропейських мов

 

Мова слов. кельт герм. італ. гр. балт. інд. іран. вірм.
слов. 732                
кельтська 307 751              
герм. 501 524 1202            
італьська 279 368 518 792          
грецька 371 416 626 493 1159        
балтська 530 358 652 359 542 1015      
індоар. 235 275 455 335 511 394 865    
іранська 168 195 319 225 346 265 459 616  
вірм. 151 177 263 222 321 226 232 222 536

 

В таблиці по діагоналі подана загальна кількість слів в кожній з мов, а кількість спільних слів для кожної пари мов можна знайти на перетині відповідної шпальти і рядка. В таблицю не внесені дані з хетто-лувійських, тохарських, албанської, фракійської і фрігійської мов через малу наявну кількість слів. Родинні взаємини цих мов з іншими індоєвропейськими будуть розглянуті окремо іншими способами. Слід мати на увазі, що подані тут дані з точністю до одного слова є поточними. Весь матеріал з таблицями знаходиться в роботі і постійно коректується з віднайденням нових ізоглос, доповненням вже існуючих, але ці уточнення ні на що вже не впливають. Коливання в точності на 5-7 % абсолютно не змінюють схему. На ділі ж фактично уточнення ведуть до того, що точки вузлів лягають все більш компактно. Після розрахунків відстані між центрами ареалів поселень носіїв окремих мов на момент їх формувань за формулою L = K/N, де L – відстань, N – кількість спільних слів в окремій парі, а K – масштабний коефіцієнт, було побудовано схему родинних взаємин індоєвропейських мов, котра показана на малюнку 21. При цьому значення коефіцієнту K вибрано таким, щоб розміри отриманої схеми приблизно відповідали масштабу карти, на якій буде вестися пошук відповідного для неї місця. З двох можливих дзеркальних варіантів обрано той, при котрому кельтська область знаходиться на заході, іранська – на сході, балтійська – на півночі, із зрозумілих причин.


Мал. 21. Схема родинних взаємин індоєвропейських мов

 

Спроби представити родинні взаємини індоєвропейських мов робилися віддавна. Одним з перших це зробив Г. Гирт (Hirt Herman. 1905, 93). Його схема подана на рис. 22.






Мал. 22. Схема родинних взаємин індоєвропейських мов за Гіртом

 

Зі схеми видно, що німецький вчений припускав поетапне членування індоєвропейських мов, від чого пізніше лінгвісти відмовилися, не залишивши, проте, спроб представити їх родинні стосунки графічно. Серед інших свою схему запропонував також польський вчений Лер-Сплавінскій, взявши до уваги вже більше число самостійних мов (Lehr-Spławiński T. 1946.) І Гірт, і Лер-Сплавінскій, розглядаючи взаємини між мовами, орієнтувалися в основному не на лексику, а на граматику, але, в принципі, всі три схеми в основних рисах подібні, особливо схема, отримана графоаналітичним методом і схема Лєра-Сплавінского. Правда, польський лінгвіст припускав більш тісні зв'язки між декількома мовами і менш тісні між іншими. На малюнку 23 представлена його дещо спрощена схема.

 

 

Мал. 23. Схема родинних взаємин індоєвропейських мов за Лер-Сплавинським

 

Тепер спробуємо сумістити отриману схему з якимось місцем на географічній карті Східної Європи, маючи на увазі, що тут границями ареалів поселень можуть бути річки. Єдиний задовільний варіант розміщення схеми отримуємо в басейні середнього і верхнього Дніпра та його приток Прип’яті та Десни. Навмисні спроби сумістити схему з якоюсь іншою ділянкою були безрезультатні. Ареали поселень індоєвропейців показані на малюнку 24. Схема родинних взаємин і конфігурація центрів ареалів збігаються в достатнім ступеню, що видно з порівняння малюнків 21 і 24.


Карта поселень давніх індоєвропейців, визначених графоаналітичним методом.

 

Ми бачимо, що грецька мова, котра знаходиться в центрі схеми, почала формуватися в ареалі між нижньою Прип’яттю, Дніпром і Березиною. На захід від нього, за Случчю (лп Прип’яті) між Німаном, Наревом та Ясельдою формувалася прагерманська мова.

 

Далі до Буга або навіть до Вісли був ареал давніх кельтів. Праслов’яни мешкали на північ від прагерманців на правому березі Німана по берегах невеликих річок Меркіс та Вілія. На схід від них до Березини були землі прабалтів.

Індоарії заселяли басейн Сожу між Дніпром та Іпуттю, а далі в ареалі між верхньою Десною та верхньою Окою з північною границею по Угрі мешкали праіранці. Предки вірменів мали свої землі між Дніпром, Десною та Сулою, а давні італіки – між Прип’яттю, Тетеревом та Случчю (лп Прип’яті). Між окремими ареалами давніх індоєвропейців чітко видні ще інші можливі ареали поселень (між Березиною і Дніпром, між Десною і Сеймом, між Десною та Іпуттю, між Бугом і Случчю (пп Прип’яті). Можна припускати, що в цих ареалах почали формуватися пратохарська, прафрігійська, прафракійська, праіллірійська, праалбанська мови, бо ціла індоєвропейська територія мала би бути суцільною і компактною без вклинювання в неї ареалів мов іншого походження. Через однакові природні умови уся площа мала розширюватися поступово і рівномірно в різні боки з початком розселення з первісного ареалу, і іншомовні прибульці неодмінно б асимілювалися в індоєвропейському оточенні. Складно говорити про трикутник між Дніпром, Тетеревом і Случчю. Його південна границя по річці Рось є легкою до подолання і, навпаки, Дніпро, Прип'ять і Случ могли б ускладнювати проникнення в цей ареал індоєвропейців. Як буде видно далі ця територія ніколи і у майбутньому не виконувала ролі етноформуючого ареалу.

Ідентифікацію поки що "порожніх" ареалів проведемо пізніше, коли визначимо місця формувань "мертвих" індоєвропейських мов. А поки ж спробуємо довести, що ціла індоєвропейська територія лежала саме в цьому обшарі. Підтвердження такому розташуванню прабатьківщини індоєвропейських етносів досить багато. Пошуком прабатьківщини слов'ян займалися багато вчених, і більше всього точних вказівок щодо її розташування є саме для неї. Ще на початку 20-го ст. А.А. Шахматов, розглянувши зв'язки слов'янських мов з іншими індоєвропейськими і фінськими, прийшов до висновку, що «споконвічну батьківщину слов'ян треба припускати в басейнах західній Двіни і нижньої течії Немана» (Шахматов А.А. 1911, 707). Цікаве дослідження провела В.Т. Коломієць. Проаналізувавши споконвічно слов'янські й запозичені назви риб у слов'янських мовах і взявши до уваги річки, в яких водяться рідкісні види, вона визначила слов'янську прабатьківщину так:

… праслов'яни займали порівняно невелику територію на захід від Березини, на південь від Західної Двіни, на схід від Німану і на північ від середньої та нижньої течії Прип'яті (Коломієць В.Т. 1983, 140-141).

Як бачимо, визначена В.Т. Коломієць територія прабатьківщини слов'ян сусідує з ареалом, визначеним графоаналітично, і більше його за розмірами. Можливо, це територія пізніших поселень слов'ян. Територія ж ще більш пізніх їхніх поселень була визначена польським ученим К. Мошинський, але його робота Буті розглянута у відповідному місці. Відносно ж підтвердження місця прабатьківщини балтів можна брати до уваги таку думку:

У Європі ми знаходимо тепер найбільш архаїчну з існуючих індоєвропейських мов – литовську. Це пояснюється тим, що литовська розвивалася в рамках своєї досить давньої батьківщини (або недалеко від неї) і підлягала впливам тільки з боку найближчих споріднених мов – слов’янських та германських і тільки в дуже малому ступеню – угрофінських (Георгиев В.И., 1958, 247).

Оскільки носії литовської мови залишалися весь час поблизу своєї давньої батьківщини і тепер заселяють землі частково розташовані саме там, де ми визначили прабатьківщину балтів, то це є додатковим доказом на користь зробленого визначення.

Щодо первинних поселень інших індоєвропейців таких точних даних не знайдено, але для знайденої прабатьківщини кельтів (галлів) важливим буде таке зауваження:

Суттєво нагадати, що сам корінь gal- виступає як поширений географічний апелятив, зокрема (що вельми важливо з лінгвогеографіческой точки зору), як тельмологічний термін не тільки на північ, але і на південь від Прип'яті (Топоров В. Н., 1975 , 140).

Дж. П. Меллорі звів безліч гіпотез щодо індоєвропейської прабатьківщини до чотирьох основних моделей, що мають в свою чергу ряд варіантів. Жодну з моделей він не визнав задовільною, тому тут не місце їх розглядати, але можна згадати, що одна з них найбільш близька до визначеної тут за допомогою графоаналітичного методу. Мова йде про балтійсько-причорноморську (+ каспійську) області. Оцінюючи цю гіпотезу Меллорі серед іншого пише:

Часова глибина цієї гіпотези зазвичай співвідноситься з мезолітом. Тому важко зрозуміти, яким чином у населення на території від Балтійського моря до Чорного (або Каспійського) могла в цей час існувати загальна лексика для позначення домашніх рослин, тварин, а також термінів, пов'язаних з технологією пізнього неоліту/ранньої бронзи, таких, як для колісного транспорту. Не більше ймовірно і допущення запозичення цих слів (які ніяк не відбилися на їхньому вигляді) через тисячоліття….
       З точки зору археології територія прабатьківщини є штучним конструктом і складається щонайменше з двох відмінних один від одного культурних ареалів починаючи вже від епохи мезоліту. Іншими словами, немає жодних культурно-історичних підстав припускати використання єдиної мови мезолітичних населенням від Прибалтики до Каспійського моря. Немає також підстав говорити про наявність зони контактів в цьому ареалі, про подібний фізичний тип чи якісь інші явища, які дозволяли б зробити висновок про існування мовної спільності. (Дж. П. Меллорі. 1997, 61-82)

Меллорі повторює помилку багатьох лінгвістів, вважаючи, що розпад загальної індоєвропейської мови відбувся на прабатьківщині індоєвропейців і нічого не говорить про можливість існування двох прабатьківщин – однієї, де спільна мова сформувався, та іншої, де вона розчленувалася на множину первинних діалектів. Але в цілому він розуміє, що на такій величезній території спільної мови не могло бути. Що ж стосується археології, то він тут має рацію, кажучи про абсолютно різні культурні ареали і, як ми побачимо далі, ці ареали відповідають двом різним мовним спільнотам. Це ми побачимо коли знайдемо території поселень також для фінно-угрів і тюрків.

 

.

Тюрки

Перед початком роботи з тюркськими мовами виникли певні труднощі, а саме – проблема визначення кола самостійних об’єктів дослідження. Як відомо, тюркських мов досить багато; включаючи мертві, їх можна нарахувати більше тридцяти. Деякі з них настільки подібні між собою, що виправданим є припущення про їхнє спільне походження з одної мови порядку вищого ніж пратюркська. На інші труднощі вказував сер Джерард Клоусон:

… В умовах степового життя етнічна конституція окремої орди чи конфедеhаціі з плином часу може абсолютно змінюватися, якщо навіть її назва залишається тою самою (Clauson Gerard, 2002, 4).

Більш того, при вивченні тюркських народів було встановлено, що люди можуть мати кілька ідентичностей і як визначальну вибирати одну або обмежене їх число(Маликов А.М., 31). У наших етногенетичних дослідженнях об'єктом є не етнічні групи, а їхні мови як перемінний в історичному плані феномен незалежно від ідентифікації його носіїв. Тюркські мови настільки консервативні, що зберігають свої характерні риси набагато більш тривалий час, ніж час існування соціально-політичних утворень. Відповідно до історичних назв існують різні класифікації тюркських мов, які, однак, не суперечать одна одній в головному – у визнанні великих або менших зв'язків між більшістю існуючих тепер тюркських мов. Для проведеного дослідження за основу була взята багаторівнева історична класифікація відомого тюрколога Баскакова (Баскаков Н. А., 1960, 37-60). На верхньому рівні (новотюркська епоха) він виділяє групи і підгрупи, які включають в себе від одної до декількох сучасних тюркських мов.

Якщо ж відвернутися від пропонованої Баскаковим власної теорії історичного розвитку окремих мов і об'єднати близько споріднені сучасні мови окремих підгруп в одну умовну мову, взявши до уваги лише їх фактичний стан на даний час, то кількість мов, які можуть стати об'єктами дослідження графоаналітичним методом, зводиться до тринадцяти. Щоправда, залишаються ще одна або дві "мертві" мови -давньоуйгурска і, можливо, карлуцько-уйгурська. Далі виникає проблема найменувань прийнятих до дослідження мов. З урахуванням генетичних зв'язків за Баскаковим, однак без претензій на історичну точність, а лише для зручності викладу всім мовам, прийнятим до аналізу, присвоєні умовні назви, які для деяких мов збігаються із сучасними. Таким чином, надалі у викладі булгарській (волжскобулгарській) мові буде відповідати сучасна чуваська (і зникла хозарська), татарській – сучасні татарська і башкирська, кіпчацькій – кумицька, карачаївська, балкарська, кримськотатарська і караїмська, ногайській – казахська, каракалпацька і сучасна ногайська, Огузській – гагаузька та говірки сучасних балканських тюрків, сельджуцькій – турецька, азербайджанська і південні діалекти кримських татар, карлуцькій – узбецька і новоуйгурська, мові туба – тувинська і карагаська, хакаській – сучасна хакаська, камасинська, шорська, північно-алтайська, сари-уйгурська, мова чулимскіх татарів, алтайській – сучасна південно-алтайська, а мовам киргизькій, туркменській і якутській – однойменні сучасні мови. Деякі з прийнятих найменувань явно невдалі, з часом вони будуть змінені на більш точні. Для складання таблиці-словника був переважно використані етимологічні словники – тюркських мов (А. Севортян Э. В., 1974, А. Егоров В.Г., 1964, А. Clauson Gerard, Sir, 1972), а також двомовні словники (див. Список літератури, розділ Лексикографія). Зведені Етимологічні словники-таблиці для різних мовних сімей і груп, за яким велися підрахунки, подаються на моєму сайті "Альтернативна історична лінгвістика".

Слід зауважити, що схема родинних взаємин тюркських мов будувалася неодноразово по мірі поповнення та коригування таблиці-словника. Конфігурація знову отриманих схем не змінюється, але невеликі зсуви деяких областей мов мали місце. Це пов'язано з тим, що лексика окремих мов представлена в таблиці-словнику більше, а інших – менш повно. Таке явище є типовим для етимологічних словників і пояснюється різною вивченістю діалектної лексики. При цьому саме в діалектах частіше зустрічаються запозичення з сусідніх мов, що і спотворює справжню картину стародавніх міжмовних відносин. Виділяти запозичення з одної тюркської мови в іншу дуже складно, а іноді просто неможливо. З іншого боку, певна частина діалектної лексики не є запозиченою, а являє собою архаїку цієї мови. Тому в таблицю включаються всі слова, подані в словниках незалежно від їхньої поширеності їх у мовах. Все це призводить до того, що мови центральних областей на сучасний момент пов'язані між собою тісніше, ніж периферійні. І чим більше поповнюється таблиця-словник, тим яскравіше виражається це явище на отриманих схемах.

На квітень 2009 р. в таблиці налічувалося 2564 слова. З них 615 було визнано спільнотюркськими, 42, судячи за значенням, могли мати більш пізніше походження. Крім того, 56 слів виявилися похідними, ще 20 слів могли бути запозиченими з інших мов, а 5 звуконаслідувальні походження. Таким чином, для аналізу було залишено 1826 ізоглос. Підрахунки кількості спільних слів у парах окремих мов (без урахування спільнотюркських) дали результати, які наведені у таблиці 5. По праву сторону діагоналі подані відстані в сантиметрах між областями окремих мов, розраховані за формулою:

 

L = K / N

 

при коефіцієнті пропорційності K = 3000.

 

Таблиця 5. Кількість спільних слів в парах тюркських мов.

 

Мова ног. карл. кирг. тат. селд кіпч. хак. турк. булг. туба алт. огуз якут
ног. 1195 3,0 3,0 3,1 3,7 3,5 4,2 3,7 5,6 6,5 5,6 7,3 7,5
карл. 948 1178 3,2 3,4 3,6 3,5 4,4 3,7 5,6 6,5 5,9 7,2 7,9
кирг. 949 882 1111 3,5 4,1 3,9 4,3 4,2 6,7 6,2 5,5 8,3 7,4
тат. 921 830 809 1077 4,1 3,7 4,9 4,2 5,4 7,3 6,1 7,8 8,6
сельд 752 790 676 676 1060 3,8 4,9 3,9 6,4 7,9 7,1 5,5 9,9
кіпч. 810 801 721 759 750 1020 4,7 4,2 6,2 7,9 7,1 7,1 9,0
хак 636 681 650 563 571 591 945 5,6 9,3 5,9 6,4 10,3 7,6
турк. 752 755 671 669 724 673 480 936 6,7 8,6 7,5 6,7 10,5
булг. 484 453 405 523 428 432 273 401 668 13,7 10,7 10,7 16,2
туба 414 412 429 359 327 341 461 297 169 629 8,5 16,7 7,9
алт. 488 463 494 442 373 376 418 346 231 313 598 14,7 10,7
огуз 363 366 312 335 493 378 239 403 231 130 155 541 20,0
якут. 348 333 354 297 253 271 344 234 136 334 231 100 521

Побудована по цих даних схема родинних взаємин тюркських мов показана на малюнку 27.


Мал. 27. Попередня схема родинних взаємин тюркських мов.

 

На схемі виразно видно, що центральні мовні області лежать набагато більш компактно, ніж периферійні. Про одну з причин цього явища говорилося вище. Однак, з іншого боку, вже й раніше було відмічено, що відстані для сусідніх мов, розраховані за застосовуваною формулою L = K / N, як правило, більше, ніж відстані між їх центрами на остаточно побудованій схемі.

 

Очевидно, це пов'язано з тим, що масштабний коефіцієнт теж залежить від відстані між ареалами мов, або, кажучи математичною мовою, він, як і кількість спільних слів, є функцією від відстані: K = f (L). Говорити точно про характер цієї функції не можна, бо вона може залежати від багатьох факторів – конфігурації ареалів, природних умов, особливостей історичного розвитку мов і т. д. При побудові схеми видно лише, що для більш віддалених мов коефіцієнт пропорційності повинен бути трохи меншим, ніж для мов близьких. Не заглиблюючись глибоко в це питання, для початку приймемо залежність коефіцієнта K від відстані як лінійну, коли K = Kо – aL, де – початкове значення, вибраного нами довільно в залежності від масштабу схеми, а a – константа, яка визначає швидкість зміни цього коефіцієнта. Її значення підберемо експериментально. Згідно з такою поправкою закон зворотної пропорційності між кількістю спільних слів і відстанню може бути представлений такою формулою:

 

L = (Kо – aL)/N

 

Після елементарних перетворень ми отримуємо формулу, більш зручну для розрахунків:

 

L = Kо/(N + a)

 

Можна також сподіватися, що розрахунок відстаней за цією формулою, крім коригування закону оберненої пропорційності, дозволить певною мірою знизити вплив надмірної представленості лексики мов центральних областей. Як видно з формули, в процесі обчислень до кількості спільних слів у парах мов варто додавати константу a. Абсолютно ясно, що вона повинна бути на порядок менше середньоарифметичного значень N, які у нас коливаються в межах від 100 до 949 і при цьому для переважної числа пар їх значення більше 200. Після декількох проб для a було вибрано значення 50. З цим значенням і були наново розраховані відстані між мовами і, як очікувалося, вони для центральних мов майже не відрізняються від розрахованих за старою форму (див. у правій частині таблиці 5a)

 

Таблиця 5a. Відстані між мовами на схемі родинних взаємин тюркських мов після коректування (в см).

 

Мова ног. карл. кирг. тат. селд кіпч. хак. турк. булг. туба алт. огуз якут
ног. 1195 3,0 3,0 3,1 3,7 3,5 4,2 3,7 5,6 6,5 5,6 7,3 7,5
карл. 948 1178 3,2 3,4 3,6 3,5 4,4 3,7 5,6 6,5 5,9 7,2 7,9
кирг. 949 882 1111 3,5 4,1 3,9 4,3 4,2 6,7 6,2 5,5 8,3 7,4
тат. 921 830 809 1077 4,1 3,7 4,9 4,2 5,4 7,3 6,1 7,8 8,6
сельд 752 790 676 676 1060 3,8 4,9 3,9 6,4 7,9 7,1 5,5 9,9
кіпч. 810 801 721 759 750 1020 4,7 4,2 6,2 7,9 7,1 7,1 9,0
хак 636 681 650 563 571 591 945 5,6 9,3 5,9 6,4 10,3 7,6
турк. 752 755 671 669 724 673 480 936 6,7 8,6 7,5 6,7 10,5
булг. 484 453 405 523 428 432 273 401 668 13,7 10,7 10,7 16,2
туба 414 412 429 359 327 341 461 297 169 629 8,5 16,7 7,9
алт. 488 463 494 442 373 376 418 346 231 313 598 14,7 10,7
огуз 363 366 312 335 493 378 239 403 231 130 155 541 20,0
якут. 348 333 354 297 253 271 344 234 136 334 231 100 521

 

За отриманими даними схема родинних взаємин тюркських мов була побудована наново (див. рис 28). Як показала побудова, введена поправка дала ефект тільки для віддалених мов. Відстані між близько розташованими мовами, як і раніше, менші від обрахованих. Однак області мов розташовані на схемі більш рівномірно, що ближче до природних умов.


Мал. 28. Остаточна схема родинних взаємин тюркських мов.

 

Завдяки характерній формі схеми знайти для неї відповідність на географічній карті вдалося досить легко, але не там, де можна було передбачати відповідно до існуючих нині поглядів. Ні в горах Алтаю, де гірські пасма могли б грати роль природних рубежів етноформуючих ареалів, ні в районі розгалуженої сітки верхів’їв Обі та Єнісею нічого подібного відшукати було неможливо. Схема накладається на карту тільки в межиріччі Дніпра і Дона, де характерний вигін обидвох рік підказує, як треба розмістити отриману схему (див. малюнок 29). При цьому малося на увазі, що якути мали би заселяти крайній східний ареал, а булгари (предки чувашів та хозарів) – крайній західний.


Мал. 29. Карта поселень давніх тюрків.

 

Визначена територія, на якій відбувався розпад тюркської мови, дає нам можливість припускати причини, чому якутська мова за даними словників має менше загальної лексики з тувинською і алтайською мовами, ніж це мало б бути, судячи з отриманої схеми, на якій видно, що відрізки, що з'єднують області цих мов далеко виходять за їхні межі. Очевидно, великий пласт лексики, який є спільним для цих мов, але не має паралелей в інших тюркських, а натомість має їх в мовах монгольської групи, здебільшого вважається запозиченим саме з монгольських мов. Безумовно, запозичення мали місце, але частина такої лексики, має все-таки мати тюркське походження.

 

Отримана схема спорідненості тюркських мов може також пролити світ на деякі загадкові мовні явища, котрі поєднують такі тюркські мови, котрі, здавалось би, стоять дуже далеко одна від одної. Наприклад, існує відома лексична ізоглоса : тур. olta "вудка" – чув. валта "т.с." Семантична тотожність і фонетична подібність цих слів очевидні, однак, оскільки нема пояснення, де і коли могли контактувати носії турецької і чуваської мов, деякі дослідники не вважають, що ці слова споріднені (Лебедева Е.А., 1981). Але Севортян достатньо справедливо зазначає :

Особливості семантики (жилка, гачок, вудка, наживка) – типові для слів давнього утворення, свідчать про великий історичний вік слова. Слова відмічені лише в турецькій і чуваській, які не мали історично між собою зв’язків, хоча це не єдиний випадок, коли слово є тільки в турецькій і чуваській мовах (А. Севортян Э.В., 1974, 126).

Ареали чуваської і турецької мов розташовані майже по-сусідству на території тюркської області. Без сумніву, це слово було поширене, принаймні, в західній, придніпровській частині області, бо крім турецької і чуваської воно є також і в гагаузькій (alta "вудка"), котре, щоправда, може бути запозичене з турецької. В туркменській відповідне слово, можливо, зникло, але, скорш за все, дещо змінило значення і поки ще не знайдене.

Ареали формування окремих первісних тюркських мов лежать головно в межиріччях тепер невеличких, але колись повноводих річок. Тим не менше, і в ті часи не були перепонами не до подолання. Їхня роль як границь ареалів формування окремих діалектів була обумовлена необхідністю мати чіткі межі для пасовиськ худоби різних родових общин. Непорозуміння, які виникали з сусідами при випасанні худоби приводили до сутичок і ворожнечі, що сприяло консолідації близьких общин в племена і одночасно до певного відчуження між племенами, які у той час формувалися. Значення границь при кочовому веденні господарства добре розумів Гумильов:

Розділ угідь і суворе дотримання границь – це єдиний спосіб стримати кочовиків від жорстоких братовбиччих сутичокк за водопої, пасовиська і мисливські угіддя (Гумилев Л.Н., 2003, 80).

Міжплемінна ворожнеча, суворі умови життя, постійна загроза худобі від хижаків, облаштування для нього зимових стійбищ, водопоїв, пошук запасів ґрунтових вод та ін. вимагали доброї організації життєвого укладу племені, наслідком чого було формування племінної верхівки та висуненню з неї племінних вождів. Такі соціальні передумови також сприяли швидкому розчленуванню раніше спільної мови на окремі діалекти.

Ареал булгарської мови обмежений нижньою течією Дніпра, узбережжям Азовського і Чорного морів, а на сході – річками Молочною та Кінською. Далі на схід вздовж узбережжя Азовського моря до річки Міус та його притоки Кринки розташований ареал татарської мови, а за Міусом до Сіверського Дінця тягнеться ареал алтайської, північною границею якого була Лугань. У межиріччі Кінської та Вовчої і Нижньої Самари почала формуватися туркменська мова, ареал якої від ареалу татар відділяло пасмо Приазовської височини. В ареалі на захід від Сіверського Донця та верхів’їв Лугані (або Кривого Торця) і Кринки по обидва береги Самари і далі до Дніпра формувалася кіпчацька. Північніше, між Ворсклою, Оріллю і Дінцем лежить ареал формування сельджуцької мови (сучасні турецька та азербайджанська). За Ворсклою до Сули (або до Псла?) мав би бути ареал огузької мови. До цього питання ми ще повернемося. В межиріччі Сіверського Дінця та Осколу почала формуватися мова давніх карлуків (сучасна узбецька), а нижче по Дінцю до Айдару – ногайська мова. Між Айдаром та Калитвою мали свої поселення предки сучасних киргизів, а далі до Дону – предки сучасних тувинців та карагасів. В ареалі на закруті Дону до річки Чир почала формуватися якутська мова, а в невеликому ареалі між Тихою Сосною та Чорною Калитвою – хакаська.

У світлі отриманих даних про прабатьківщину тюркських народів знаходять пояснення причини поглядів про існування уявної подібності духовних культур індоєвропейських та алтайських народів, про яку стверджували німецькі вчені(Wilhelm Koppers, Meyer Ernst, 1968, 278-279), виходячи з помилкових уявлень про індоєвропейську етнічність творців культур шнурової кераміки. Ось як, наприклад, характеризував зазначену спільність Ернст Мейер:

Алтайські народи є ясно вираженими народами-вершниками, якими мали бути також і індогерманці (індоєвропейці в німецькому розумінні слова – В.С.), вони мали подібні організаційні форми великих патріархальних сімей, вірили в небесного бога як універсальне божество, що має таке ж походження, як і у індогерманцев (Meyer Ernst, 1968, 279).

Німецькі вчені вважали, що індоєвропейці заселяли причорноморські степи і звідси принесли культури шнурової кераміки і бойових сокир у Центральну Європу, тому їхні уявлення про духовну культуру індоєвропейців ґрунтувалися великою мірою на вивченні саме цього блоку культур. Проте вони, самі того не відаючи, могли говорити про подібності в культурі не індоєвропейців і алтайців, а про подібність культур тюркських народів. Більш докладно про культуру шнурової кераміки і бойових сокир мова буде йти далі.

Тепер розглянемо отримані території поселень давніх індоєвропейців, фінно-угрів та тюрків разом (див. малюнок 30). Ми бачимо, що ці території ніде не накладаються одна на одну, а впритул прилягають одна до одної, охоплюючи простір, чітко обмежений на сході і частково на півночі великою водною перепоною – Волгою. Іншими ділянками північної границі є верхній Дніпро та Західна Двина. На півдні цей простір ще більш чітко обмежується Доном та узбережжям Азовського і Чорного морів. При цьому ареали поселень етнічних формувань тут ідуть впритул до цієї природної границі. Тільки довга і звивиста західна границя простору частково не має чітких географічних кордонів, за винятком течії нижнього Дніпра, а також невеликих ділянок Бугу, Вепша, Вісли, Нарева, Німана.

Після визначення територій поселень індоєвропейців, фінно-угрів та тюрків закономірно виникає питання: Чому жодна з цих етнічних груп не заселила територію Північного Кавказу та Прикубання? Безумовно, це не відбулося тому, що ця територія вже була заселена численним етносом, який ми умовно називаємо майкопцями, і тому наші мігранти змушені були рухатися далі на північ.

 

Фінно-угри і самодійські народи

 

На карті Google Map показані території поселень ностратичних народів в Східній Європічасів бронзи та етноформуючі ареали на них, визначені графоаналітичним методом. А в цьому розділі ми розберемо детальніше, як за допомогою графічної моделі були визначені і перевірені іншими сособами місця формувань фінно-угорських мов, тобто ареали поселень їх носіїв.

Для фінно-угорських мов лексичний матеріал при складанні таблиці-словника брався з етимологічних словників мови комі (А. Лыткин В.И., Гуляев Е.С., 1970), удмуртської(Алатырев В.И. 1988) та угорської мов (Zaicz Gábor, 2006), а також двомовних словників інших фінно-угорських мов. При цьому дані етимологічних словників приходилося доповнювати в значній мірі саме з цих словників, бо укладачі етимологічних словників не завжди подають всі відповідники деяким фінно-угорським кореням. Наприклад, в етимологічному словнику угорської мови. ф.-у. кореню *aŋa- "відкривати, розчиняти" подані лише угор. old "розчиняти", фін. avaa- "відкривати", морд. anksema "ополонка", хант. aŋe "розв'язувати (вузол)". При пошуках у словниках інших мов ці дані були доповнені наступними словами: ест. avatud "відкрити", вепс. avaiduz "відкриття", мар. joŋgy "відкрите місце, галявина", комі vomyn "плесо", удм. jukmes "ополонка", мансі wit-wōŋχa "ополонка" (wit "вода"). Подібних прикладів можна привести багато, хоча і не настільки виразних. З другого боку, пошук однокорінних слів нерідко обмежується відповідно до традиційних поглядів на поділ родини фінно-угорських мов. Як приклад може бути віднесення угор. oldal "бік, сторона" до хант. ăŋti і мансі an't'əl "ребро", в той час як це слово явно має те саме походження, що і удм. urdes "бік, бокова сторона" та інші йому подібні. Такі факти говорять, що укладачі словників підходили до справи не зовсім ретельно, ставлячи собі зовсім іншу мету, ніж встановлення істинних стосунків між фінно-угорськими мовами. Отож укладання таблиці-словника було довготривалою і кропіткою роботою.

До складу досліджуваних були включені такі фінно-угорські мови : фінська, естонська, вепська, саамська, комі (зирянська і пермяцька), удмуртська, мордовські (ерзя і мокша), марійська, угорська, хантийська і мансійська. Пізніше до цього списку була додана також карельська, але аналіз її лексики з усією очевидністю показав, що вона розвинулася на спільній основі з фінською. Ми не будемо зупинятися на цьому питанні детально. Щоб уникнути громіздких і штучних визначень для носіїв окремих фінно-угорських прамов, в подальшому викладі предків сучасних фінів ми будемо називати фенами, тобто так, як їх називали античні історики, предків естонців назвемо просто естами, предків вепсів – вессю, тобто так, як їх називали в літописах. Застарілі назви приймемо для інших фіно-угорських племен, тобто предки саамі отримають назву лопарів, предки удмуртів ми будемо називати вотякамі, предків марі – черемісами, предків мансі – вогуламі, предків ханти – остякамі, а протовенгров – мадярами. Узагальнені назви мордва і комі залишимо для назв народностей ерзя і мокша, зирян і перм'яків відповідно. Зведені Етимологічні словники-таблиці для різних мовних сімей і груп, за яким велися підрахунки, подаються на моєму сайті "Альтернативна історична лінгвістика". Після складення таблиці-словника фінно-угорських мов ньому виявилася 2026 ізоглос, з яких 175 було визнано спільними для всіх з них. (Спільними вважалися слова, представлені в десяти мовах з одинадцяти без урахування карельської). Ще 12 були визнані запозиченими з інших мов. Результати підрахунків спільних слів у парах мов зведені в таблицю 4. Результати підрахунків спільних слів у парах мов зведені в таблицю 4. На основі цих даних була побудована схема спорідненості фінно-угорських мов, показана на малюнку 25. Для цієї схеми на географічній карті була знайдена відповідна територія в басейні Волги та Оки, де на загальну думку мали би бути в якомусь часі поселення фінно-угрів, хоча прабатьківщиною фінно-угрів вважається Приуралля.

Таблиця 4. Кількість спільних слів в парах фінно-угорських мов

 

Мова фін. удм. комі ест марі хант вепс угор мансі морд саам карел
фін. 915                      
удм. 319 828                    
комі 334 648 803                  
ест. 662 258 260 743                
марі 312 506 444 246 733              
хант 220 376 380 159 295 703            
вепс 579 198 198 506 217 128 672          
угор 208 375 358 152 335 405 125 631        
мансі 190 303 314 133 232 507 109 344 614      
морд 314 297 263 275 332 168 264 184 134 544    
саамі 341 227 258 272 223 184 237 166 166 185 492  
карел 471 119 128 394 127 74 408 79 66 158 180 485


Мал. 25. Схема родинних взаємин фінно-угорських мов.

 

Втім, як підмітив Топоров, серед науковців існує тенденція розширення або зміщення гаданої прабатьківщини уральців на захід від Уралу, в простір між Уралом і середньою Волгою і далі – аж до Прибалтики (Топоров В.Н., 1990, 104). В дійсності ж територія поселень фінно-угрів, як видно на малюнку 26, на яку добре накладається отримана схема, чітко обмежується Волгою на півночі і сході, а на заході впритул прилягає до індоєвропейської території.

Ареали формувань окремих мов здебільшого обмежені великими річками. Ареал фенів лежить між Окою і Клязьмою. На захід від них між Москвою-рікою та Окою до Угри був ареал весі, а ести мешкали на північ від фенів і весі між верхньою Волгою та верхньою Москвою-рікою і верхньою Клязьмою. Дві річки з однаковою назвою Нерль відокремлювали ареал естів від ареалу лопарів, котрий обмежувався з півночі і сходу Волгою, а з півдня – нижньою Клязьмою. На південний схід від лопарів був ареал формування мови комі; цей ареал на заході був обмежений Окою, на півночі – Волгою, на сході – Сурою, а на півдні Мокшою та Алатирем. Ареал вогулів був між Волгою і Сурою по обидва береги Свіяги. Річками Мокшою, Сурою та Алатирем був обмежений невеликий ареал остяків, а вотяки заселяли ареал по обидва береги Ворони між Мокшою, Цною та Хопром. Ареал мадярів майже повністю був обмежений Хопром та Медведицею, а ареал черемісів – ріками Доном, Воронежем та нижнім Хопром. І, нарешті, мордва заселяла чотирикутник, обмежений на заході і півночі Окою, на сході – верхнім Доном, а на півдні – Сосною.


Малюнок 26.
Карта поселень давніх фінно-угрів.

 

Загальна фінно-угорська територія чітко обмежена Волгою і Доном, як потужними водними перепонами. Тільки мордва перейшла на правий берег верхнього Дону, тобто там, де він легкий до подолання, впритул наблизившись до поселень індоєвропейців. Як і на індоєвропейській області, на цілій фінно-угорській території теж можна виділити "порожні" ареали. Їх, принаймні, два – на південь від середньої Оки та між Волгою і Медведицею. Можна припускати, що фінно-угорське плем’я, відоме під назвою "мещера", заселяло перший із "порожніх" ареалів у сусідстві з фенами, мордвою та черемісами. Це припущення базується на думці деяких істориків, котрі вважали, що мещера заселяла землі вздовж Оки (История СССР, 1966, т. 1, 471). Так само можна припускати, що літописна меря мала свій ареал між річками Бітюгом та Воронежем, і тоді землі предків марійців обмежувалися б територією між Бітюгом і Хопром (або навпаки). Припущення про близьку мовну спорідненість цих етносів і, відповідно, про їхню спільну прабатьківщину, ґрунтується на подібності етнонімів меря і марі, які можуть вважатися фонетичними варіантами того самого слова, а також на зв’язку мерянських топонімів з марійськими (Матвеев А.К. 1997, 5-17). Що ж стосується інших фінно-угорських племен, то треба припускати, що це були рештки тих народів, які мігрували на нові місця, а їх мови, так само, як і карельська, є мовами вищого порядку відносно решти фінно-угорських. Для ідентифікації ареалу між Волгою та Медведицею поки нема даних для жодних припущень.

Так само залишаються непевними ареали формування самодійських мов, до яких належать сучасні ненецька, енецька, нганасанська та селькупська. В давнину їх мало би бути більше; до їх складу входили також мови маторів, карагасів, котовців тощо (УРЕ, т. 12, 505). Якщо ставиться питання про генетичну спорідненість цих мов з фінно-угорськими, то принаймні первісні поселення їх носіїв мали би бути десь поблизу від фінно-угрів. На карті Східної Європи лишається вільним місце на північ від верхньої Волги. Можна було б припустити, що тут на основі населення лапоноїдного антропологічного типу і його мови сформувалися також в певних географічних ареалах з виразними кордонами етнічні угруповання самодійців. В саамській мові (мова лопарів) за свідченнями багатьох науковців зберігся потужний шар субстратної лексики (до одної третини) невідомого походження (Fromm Hans, 1990, 16). Припускається, що ця лексика самодійського походження, але є і інакший погляд : "думка про самодійське походження субстратної лексики саамської мови не витримує критики" (Напольских В.В., 1990, 129).

Однак за Мейнандером "на величезній території Північно-Східної Європи від Уралу до Ботнічної затоки, від Північного льодовитого океану до межі Казань – Рига не існує жодних лінгвістичних слідів інших мов, крім мов фінно-угорських і самодійських" (Мейнандер К.Ф., 1990, 19). За таких умов, ближче до істини був, очевидно, Симченко, коли писав про спільний субстрат для саамської та самодійських мов :

… субстратні елементи саамської мови за своїм характером не можна вважати прямими запозиченнями із самодійських мов. В цьому випадку тотожні явища самодійських і лопарської мов слід пояснювати наявністю в складі цих народів єдиного ураломовного субстрату, який здійснив лінгвістичний вплив і на саамів, і на північних самодійців (Симченко Ю.Б., 1975, 167).

Співставлення археологічних, лінгвістичних і антропологічних даних підтверджує в цілому правильність гіпотези про існування єдиного етнічного субстрату в етнічній історії Заполяр’я і Приполяр’я Старого Світу (Симченко Ю.Б., 1975, 184).

Оскільки ми тепер знаємо, що уральці (фінно-угри) не були аборигенами Європи, то тоді, приймаючи висновок Симченка про спільний субстрат в саамській і самодійських мовах, треба вважати, що невідомий субстрат в цих мовах є залишком лексики східної палеоєвропейської прамови людей лапоноїдного типу, єдиного етносу, котрий в мезоліті заселяв Північно-Східну Європу.

Якщо і самодійські мови сформувалися на основі цієї східної палеоєвропейської прамови під сильним впливом фінно-угорських мов, то очевидно після заселення Волго-Окського басейну якась потужна група фінно-угрів перейшла за Волгу, змішалась тут з нащадками культур Волго-Камського мезоліту в басейнах Вятки і Ветлуги, котрі існували тут в VII – IV тис. до н.е., і зробила значні впливи на мову місцевого населення. При більш високій культурі господарювання фінно-угри мали, безперечно, і більш розвинену мову, тому запозичатися могла не тільки лексика, але і цілі граматичні категорії. Крім того, культурний вплив фінно-угрів на місцеве населення проявився і в самодійській міфології. Скажімо, в ненецькому фольклорі існує легенда про потоп, під час якого люди рятувалися на великому плоті, на котрий взяли по одному представнику кожного виду тварин. До прасамодійської міфології сягає Бог-деміург Нум, аналогом якого є хантийський Нум-Торум. Пізніше, з широким розселенням фінно-угрів в басейнах рік Ками і Сухони сформовані раніше самодійські племена частково асимілювалися серед прибульців, а в більшості своїй відходили далі на північ і на схід за Урал, зберігаючи свою етнічну ідентифікацію. Перша хвиля самодійських переселенців за Урал з часом могла дати початок розвитку етнічної спільноти юкагірів, мова яких теж може бути спорідненою з фінно-угорськими (Симченко Ю.Б., 1975, 176; Иванов В.В., 1990).

Знаючи території поселень носіїв ностратичних мов у Східній Європі, можна більш предметно говорити про зв'язки фінно-угорських мов з іншими ностратичними. Мовознавці і етнологи одностайно вважають, а їх підтримують і археологи, що найбільш активними і постійними були контакти фінських народів з індоіранською частиною індоєвропейської спільноти (Халиков А.Х., 1990, 53). Ірансько-фінно-угорські мовні зв’язки досліджувалися багатьма відомими спеціалістами (A. Абаев В.И., 1965; Абаев В.И., 1981; Георгиев Вл., 1958; Корнилов Г.Е., 1973; Harmatta J., 1981; Blažek Vaclav, 1990; Fromm Hans, 1990; Gulya Janos, 1990; Koivulehto Jorma, 1990). В результаті сформувалася думка, що іранці більше контактували з носіями давніх фінно-пермських мов, ніж прибалтийсько-фінських. Абаєв, наприклад, цілеспрямовано зосереджував свою увагу на зв’язках осетинської мови з угорською, удмуртською та комі і вважав, що прибалтійсько-фінських відповідників в осетинській значно менше. Вацлав Блажек у пошуках фінно-угорсько-арійських лексичних паралелей також звертався більше до угорських та фінно-пермських мов, ніж до прибалтійсько-фінських, в той час як сусідами прибалтійських фіннів були іранці. Однак не викликало заперечень те, що в найбільшому ступеню впливу тюркських мов підлягали марійська, угорська, а також удмуртська і мордовська мови (Феоктистов А.П., 1965, 331-333), і це може бути цілком справедливо пояснене давніми тісними контактами частини фінно-угрів з тюрками. Території давніх поселень носіїв індоєвропейських, фінно-угорських та тюркських мов розташовані таким чином, що предки марійців і угорців, дійсно, з усіх фінно-угрів були найближчими сусідами тюрків.

Залишаючися в рамках лексико-статистичних досліджень, можна оцінити кількісно зв’язки фінно-угорських мов з окремими індоєвропейськими та тюркськими. На базі Etymological table-dictionaries була складена зведена таблиця лексичних відповідностей між індоєвропейськими, фінно-угорськими та тюркськими мовами (три групи ізоглос). Всього в таблицю було внесено більше, ніж 700 відповідностей. Після цього з неї був вилучений гаданий ностратичний фонд, котрим вважалися ті лексичні відповідності, котрі були наявні в усіх трьох групах слів, при чому у двох групах вони мали бути спільними для відповідної мовної сім’ї. Коротко розглянемо бінарні індоєвропейсько-фінно-угорські відповідності. Всього їх виявилося 208, при чому найбільше відповідників фінно-угорським словам було виявлено в іранській, грецькій, індійській, балтійській та германській мовах. Коли з’ясувалося, що найчисленішими є ірансько-фінно-угорські паралелі, тоді був проведений додатковий пошук сепаратних ірансько-фінно-угорських зв’язків, тобто без відповідників в інших індоєвропейських мовах. Кілька десятків їх було знайдено, але частина з них походить з пізніших часів, тому весь набір було розділено на дві хронологічні групи. Критерієм поділу була кількість іранських мов, в котрих були наявні фінські відповідники. Якщо таких мов було три і більше, приймалося, що слово належить до ще часів єдності іранскої мови. Якщо слово зустрічалося тільки в одній-двох іранських мовах, то воно було віднесено до часів, коли спільноіранська мова вже розділилася на окремі. Слова першої групи теж були внесені в таблицю, і загальна кількість відповідностей збільшилася до 235 (тут і далі подаються точні цифри насправді є лише орієнтовними, оскільки лексичний матеріал таблиці постійно уточнюється, та й сама таблиця зазнає певних змін). Поточну таблицю лексичних відповідностей можна знайти в Інтернеті.

Після цього для індоєвропейських мов з найбільшим числом фінно-угорських відповідників була підрахована кількість спільних слів з окремими фінно-угорськими. Результати підрахунків приведені в таблиці 6. В таблиці в другій шпальті подана загальна кількість спільних слів відповідної індоєвропейської мови з усіма фінно-угорськими. Фінно-угорські мови розташовані в порядку їх віддаленості від індоєвропейської території, а індоєвропейські – відповідно – від фінно-угорської. Для фінно-угорських мов ми можемо бачити, що в міру віддалення їх ареалів кількість спільних слів в парах мов в цілому постійно зменшується. Як приклад можна навести назву дочки у західних фінно-угорських мовах (вепс. t’ütar, ерз. тейтерь, ест. tütar, фін. tytür), котре відповідає праіндоєвропейському *dhugheter “дочка” (нім. Tochter, гр. τυγατηρ, д.інд. duhitar та ін.)

Цілком закономірно найбільше відповідників фінно-угорським словам мають іранські мови. В індійській мові їх значно менше, ніж іранській і навіть ніж в грецькій, а різниця з балтськими і германськими мовами лежить в межах статистичної помилки. Пояснення цим фактам може бути таке. Індо-арії в числі перших покинули свої місця і не мали вже контакту з фінно-уграми, в той час як іранці залишалися з ними сусідами ще довший час. Греки у своїй масі теж полишили свою прабатьківщину, але якась їх частина ще залишалася на території Східної України (див. розділ Давні греки на Україні), що мало наслідком запозичення грецької лексики в мордовські мови. Пізніше з фінно-уграми мали добрий контакт частина балтів, яка перейшла на лівий берег Дніпра, але їхня мова нам невідома, бо вони були з часом асимільовані місцевим населенням, а предки литовців і латишів з фінно-уграми тісних контактів на ті часи не мали.

 

Таблиця 6. Кількість спільних слів в індоєвропейських та фінно-угорських мовах.

 

  заг. вепс морд марі ест фін. саам удм комі угор хант манс
іран 171 98 88 58 83 80 50 43 34 31 33 21
інд 114 54 59 45 58 57 35 33 24 25 23 14
гр. 136 69 80 49 66 63 36 42 31 23 27 17
балт 120 63 60 38 65 58 37 38 30 19 26 15
герм 120 56 59 41 61 56 33 34 33 21 26 17

 

Локалізація територій поселень носіїв ностратичних мов може допомогти вивченню культурних зв'язків населення Східної Європи у часи енеоліту і бронзи. Ця тема конспективно намічена в розділі Мовні і культурні контакти населення Східної Європи і може бути розвинена далі.

Плідним може бути також пов'язання ареалів поселення окремих фінно-угорських народів з наявною на них фінно-угорською топонімією, яка може навіть підказати шляхи їх пізніших міграцій до сучасних місць поселень. На території Росії можна знайти чимало географічних назв фінно-угорського походження, що залишилися ще з доруського періоду (Гордєєв Ф.І., 1990, 60). Багато з них можуть бути розшифровані за допомогою декількох мов, однак на етноформуючих ареалах деякі топоніми розшифровуються тільки за допомогою тих мов, які на них сформувалися. І в деяких випадках ланцюжки топонімів маркують шлях міграції окремих народів зі своєї прабатьківщини на свої сучасні території. (Див. мапу нижче)

Детальніше доісторична фінно-угорська топонімія розглядається окремо (див.розділ Фінно-угорська топонімія давніших часів)

 

Продовження теми в розділі Експансія фінно-угрів.

Загальний огляд поселень ностратичних народів Східноєвропейської рівнині

Тепер розглянемо отримані території поселень давніх індоєвропейців, фінно-угрів та тюрків разом (див. мапи нижче). Ми бачимо, що ці території ніде не накладаються одна на одну, а впритул прилягають одна до одної, охоплюючи простір, чітко обмежений на сході і частково на півночі великою водною перепоною – Волгою. Іншими ділянками північної границі є верхній Дніпро та Західна Двина. На півдні цей простір ще більш чітко обмежується Доном та узбережжям Азовського і Чорного морів. При цьому ареали поселень етнічних формувань тут ідуть впритул до цієї природної границі. Тільки довга і звивиста західна границя простору частково не має чітких географічних кордонів, за винятком течії нижнього Дніпра, а також невеликих ділянок Бугу, Вепша, Вісли, Нарева, Німана.

 

 

Спільна територія поселень давніх індоєвропейців, фінно-угрів і тюрків у Східній Європі.

 

Після визначення територій поселень індоєвропейців, фінно-угрів та тюрків закономірно виникає питання: Чому жодна з цих етнічних груп не заселила територію Північного Кавказу та Прикубання? Безумовно, це не відбулося тому, що ця територія вже була заселена численним етносом, який ми умовно називаємо майкопцями, і тому наші мігранти змушені були рухатися далі на північ.