Визначення ареалів формування протоалбанської та "мертвих" індоєвропейських мов

Мовні контакти між індоєвропейцями, тюрками та фінно-уграми (див. Розділ Мовні і культурні контакти населення Східної Європи) підтверджують слушність розташування областей їх розселень в Східній Європі. Тепер спробуємо локалізувати ареали поселень тих індоєвропейських етнічних спільнот, з мов яких не вистачило матеріалу для включення їх в загальну схему спорідненості. Почнемо з тохарської мови. Багато дослідників вважали, що давній ареал поселень тохарців мав би знаходитися десь недалеко від поселень греків, балтів, германців. В цьому дусі висловлювався, наприклад, Ганс Краузе :

В усякому разі ясно, що предки центральноазійських тохарів мали мовні зв’язки як із індоєвропейськими племенами південної групи, так і з балтійськими племенами (Краузе В., 1959, 157).

Приблизно так само вважали Горнунг (Горнунг Б. В., 1963, 25, 80), Гамкрелідзе та Іванов (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 424), но більш точно, хоча і не зовсім, визначав ареал тохарців Порціг:

До цієї ж групи (германо-балто-слов'янської – В.С.) прилягає тохарська. Характерно, що спільні ознаки об’єднують тохарську мову з балтійською і слов'янською і одночасно частина цих явищ зв’язує всі три мови із заходом, а інша частина – зі сходом. Крім того, особливі зв'язки тохарська мова має з германською і одночасно з грецькою – зв'язки, до котрих слов’янська і балтійська не мають відношення… Тим самим визначаються відносні і абсолютні координати місця походження тохарської мови : воно розташоване поблизу слов'янського простору, в області річок, які впадають в Балтійське море (Порциг В., 1964, 315-316).

Висновок про ареал тохарців "в області річок, які впадають в Балтійське море" робиться на основі відомого серед мовознавців "аргументу лосося", риби, яка ходить на нерест в річки Балтійського басейну. В тохарській мові є слово споріднене із германськими, балтійськими і слов’янськими словами, котрі означають лосося, в той час як в інших індоєвропейських мовах такого слова нема. На географічній карті серед ареалів, розташованих біля річок балтійського басейну, є один "порожній" ареал між Дніпром і Березиною, котрий відповідає всім вимогам. На користь розміщення прабатьківщини тохарців саме тут говорять і підрахунки кількості спільних слів з іншими індоєвропейськими мовами. В тохарських мовах (А і В) найбільше спільних слів з грецькою мовою – 146, далі йдуть германська – 145 слів, балтійська – 121 слово та індійська – 118 слів, у решти індоєвропейських мов ця кількість суттєво менша, наприклад в слов’янській – 87 слів, але, як ми можемо побачити, слов’яни і не були сусідами тохарців. Сусіди ж – балтійці, індійці і греки справді мають найбільше спільних слів з тохарцями. Правда, у германській мові теж багато спільних слів з тохарською, їх би мало бути дещо менше. Пояснення цьому фактові в тому, що більшість етимологічних словників складали німецькі вчені і, зрозуміло, давали більше прикладів із германських мов. При великих числах такі похибки не дуже помітні, а в даному випадку при зрозумілому намаганні знайти якнайбільше відповідників тохарським словам похибка має помітне значення. Але є ще інші свідчення на користь того, що тохарці займали саме цей ареал, і ми з ними познайомимось пізніше.

Перейдемо до албанської мови. Серед спеціалістів нема одностайності в думках щодо її походження. Багато науковців вважають, як зазначала Десницька, що албанська мова є безпосереднім продовженням фракійської або іллірійської мов і сама підтримувала іллірійську гіпотезу (Десницкая А.В., 1966, 4)., однак не вважала, що ця проблема може бути колись вирішена лінгвістами (Desnickaja A.V. 1984., 727). Фонетичні відповідності між окремими іллірійськими лексемами і словами сучасної албанської мови «мають (через бідність матеріалу) або занадто загальний характер.., або взагалі навряд чи можуть бути однозначно визначені» (Жугра А.В., Сытов А.П., 1990, 68).

Порциг вважав албанську мову самостійною на рівні решти індоєвропейських мов, включаючи іллірійську і фракійську (Порциг В., 1964, 223). Причиною розбіжностей думок є надзвичайно бідний і випадковий збережений лексичний матеріал з іллірійської та фракійської мов, а також велика кількість запозичень в албанській мові з грецької, латинської, слов’янських та інших мов. Траутман подає такі дані Г.Мейера щодо складу албанської мови : на 5110 албанських слів є 1420 слів романського походження, слов’янського – 540, турецького – 1180, 840 – з новогрецької мови, 400 – спадщина індоєвропейської і 730 – невідомого походження (Trautman Reinhold, 1948). Така строката лексика перешкоджає встановленню родинних зв’язків албанської мови. Для їх встановлення знову звернемося до наших лексико-статистичних даних. Найбільша кількість спільних слів у албанській мові з грецькою (без урахування спільноіндоєвропейського лексичного фонду) – 167, далі йдуть германська – 152 спільних слова з албанською, балтійська – 146, італьська – 131, іранська – 128, індійська – 111, вірменська – 76 і т.д. Подібні підрахунки провів польський мовознавець Вітольд Маньчака. Він склав таблицю-словник для порівняння частини текстів Нового Заповіту (Євангелія від Луки II-IV і від Івана V-VI) на албанській, польській, італійській, грецькій, німецькій і литовській мовах і підрахував кількість слів подібних до албанських у кожній з решти мов. Результати виявилися такими: польська – 184, італійська – 167, грецька – 127, німецька – 97 і литовська – 96 відповідностей (Mańczak Witold, 1987, 111-115). Як бачимо є значні суперечності в отриманих даних. В перше чергу кидається в очі велика кількість подібностей між албанською і польською мовою, яка у Маньчака репрезентувала слов'янські. В той же час Іван Дуриданов, який проводив фракійсько-дакійські студії, вказував, що слов'янсько-фракійськиі і слов'янсько-дакійські мовні звязки не проявляються (A. Duridanov Ivan, 1969, 100). Як ми побачимо далі, албанська мова генетично виходить з фракійської, тому суперечність у даних Дуриданова і Маньчака має мати пояснення. Маньчак брав до дослідження сучасну албанську мову, в якій багато запозичень зі слов'янських, в той час у прадавньому лексичному фонді, який ми використали за даними етимологічних словників, збіжностей між албанською і слов'янськими мовами дуже мало. У порівнянні з цим, фракійський і дакійський матеріал, які використовував Дуриданов, стосується значно більш давніх часів. Решта суперечностей пояснюється складним шляхом розвитку албанської мови

Отож на основі поданих лексико-статистичних даних неможливо локалізувати первинний ареал формування албанської мови, бо нема на цілій індоєвропейській території такого ареалу, положення якого можна було би визначити з урахуванням всіх зв’язків албанської мови з іншими. Наприклад, якби цей ареал знаходився поблизу ареалів грецької та італьських мов, то тоді б в албанській мові мало би бути значно більше спільних слів з вірменською, але так не є. Тим не менше, приведені дані використати можна. І ми будемо звертатися до них ще неодноразово. В першу чергу звернемо увагу той факт, що албанська мова має значно більше спільних слів з іранською мовою, ніж з індійською, пізніші запозичення з яких мінімальні. Це означає, що ареал формування албанської мови лежав ближче до ареалу іранської, ніж до ареалу індійської мови. В такому випадку він не міг бути розташований на захід і південний захід від ареалу індійської мови, а тільки на схід або південь від ареалу іранської мови. На схід від цього ареалу територія вже зайнята західною гілкою фінських народів – вепсами і мордвою. А на південь від іранців знаходиться поки що "порожній" ареал між Десною і Сеймом (див. Малюнок 10). Якщо би це був ареал формування албанської мови, то в такому випадку вона би мусила мати певну кількість спільних слів з мордовською мовою, носії якої були б найближчими сусідами давніх албанців. Навіть поверховий порівняльний аналіз лексичного матеріалу албанської і мордовської мов, дійсно, зразу дав результати. Ось деякі приклади сепаратних албансько-мордовських зв’язків :

алб. enё "посудина" – морд. эня "ківш";

алб. kapёrdij "ковтати" – морд. копордамс "ковтнути";

алб. kofšё "стегно" – морд. качо "стегно";

алб. keqe "зло" – морд. кяж "зло";

алб. rroj "жити" – морд. эрямс "жити".

Інколи для деяких албансько-мордовських відповідностей є паралелі в інших сусідніх мовах:

алб. tani "нині" – морд. тяни "тепер" (мар. тений "нині", ест. täna "т.с.");

алб. dobёt "тихий" – мок. топафкс "ситість", ерз. топафты "ситий" (мар. тып "тихо");

алб. turi "писок" – мок. трва, ерз турва "губа" (мар. türvö "губа");

алб. verё "вино" – мок. вер, ерз. вяр "кров" (вепс. ver’i «кров» та ін.);

алб. bretkosё "жаба" – мок. ватракш "жаба" (є ще гр. βατραχοσ "жаба", очевидно, сюди ж рум. broasca "жаба", яке може бути спотвореним фракійським субстратом);

алб. pishё " сосна" – мок. пичи, ерз пиче "т.с." (слова цього кореня є в інших фінно-угорських та індоєвропейських мовах, але, здебільшого мають значення "живиця", наприклад, лат. picis, гр. πισσα, а лат. picea "сосна" фонетично стоїть дещо далі);

алб. zhavor "гравій" – мок. шувар (це слово в дещо відмінних формах пізніше поширилося також в балтійських мовах, а далі – в слов’янських).

Буває також так, що із слів спільного індоєвропейсько-фінно-угорського фонду албанське і мордовське слова найбільш подібні фонетично :

алб. fishkёlime "свистіти" – мок., ерз. вяшкомс "т.с.";

алб. trondis "трясти", мок. трнятомстарномс "тремтіти".

Є також паралели до албанських слів в інших фінно-угорських мовах: алб. vёlla „брат” – вепс. vel’l’ „брат”.

Наведених прикладів досить, щоб визнати реальними давні албансько – західнофінські зв’язки, отже припускати з великою імовірністю, що ареал формування албанської мови знаходився саме між Десною і Сеймом. Але в такому випадку як же пояснити той факт, що албанська мова все-таки має найбільше спільних слів з грецькою, германською і балтійською мовами? Як ми побачимо далі, це результат пізніших запозичень після першого етапу переселень індоєвропейських племен.

Для локалізації ареалу формування іллірійської мови лексичних даних дуже мало, але з урахуванням інших мовних фактів Порціг знаходить підстави стверджувати, що принаймні з ранньої історичної доби кельтська і іллірійська мовні області мали сусідувати між собою (Порциг В., 1964, 159). Одночасно він стверджував, що "особливих зв’язків між іллірійською та грецькою мовами напрочуд мало, хоча обидві ці мови, принаймні з часів міграції іллірійців, постійно сусідували одна з одною" (Там же, 224). Припускаючи, що ареал іллірійської мови мав би бути розташований недалеко від ареалу кельтської мови і далі від ареалу грецької, можна пошукати якихось додаткових фактів на користь розташування ареалу формування іллірійської мови десь на заході індоєвропейської області. Такими фактами можуть бути дані топоніміки. Скажімо, в ареалі формування пракельтської мови є численні сліди кельтської топоніміки, і вони достатньо старі для того, щоби бути з часів пізнішого руху кельтів на схід (Менгес К.Г., 1979, 31). Іллірійську топоніміку вивчали, зокрема, Трубачов і Телегін. Зауваживши взагалі наявність відносної близькості давньої кельтської та іллірійської ономастики, Трубачов пише : "гідроніми із західнобалканськими зв’язками в своїй більшості зосереджені на вузькому просторі Дністра і спорадично відходять звідси далі на північ, в басейн Горині і північний схід в басейн Тетерева" (Трубачев О.Н., 1968, 279). Телегін підтверджує ці дані і уточнює, що іллірійські (кельто-іллірийські) гідроніми на Україні утворюють три згуртування – "київське", "житомирське" і "верхньодністровське", але якщо перші два охоплюють всього десять назв, то останнє – біля 30. (Телегин Д.Я., 1990-1). Таким чином, є підстави вважати, що в якийсь час іллірійці заселяли басейн верхнього Дністра і територію на північ від нього. Більш-менш точно географічно окресленим ареалом в цьому районі є територія між Случчю, Бугом і Прип’яттю. Менша кількість гідронімів в цьому ареалі у порівнянні з районом басейну верхнього Дністра може говорити про те, що власні назви річкам люди почали давати лише на певному етапі свого культурного розвитку, або після того, як в процесі своїх мандрів переконалися, що річок на світі є багато, а до того часу найближча до них річка могла бути просто "річкою" без додаткової ідентифікації. Свого часу прабатьківщину іллірійців визначав і Ян Чекановскі:

За першу прабатьківщину іллірійців належить вважати Моравію, західню Словаччину, Сілезію і прилеглі краї. На тих теренах знаходяться численні географічні назви, котрі можна пов’язати з назвами наявними на просторах, зайнятих пізніше іллірійцями і венетами. Це такі назви як Одра, Сава, Драва, Морава, Опава (Czekanowski Jan, 1957, 99).

Очевидно, це була не перша прабатьківщина іллірійців, а одна з їх проміжних зупинок в русі на Балкани. До того вони, певно, довший час заселяли верхів’я Дністра, про що і говорить наявна тут багата іллірійська топоніміка.

Десь у сусідстві з грецьким і вірменським ареалом мав би бути ареал первісного формування фрігійської мови, бо про її близькість одночасно до грецької і вірменської є достатньо свідчень. Так, наприклад, вважають Гамкрелідзе і Іванов : "Фрігійська мова… виявляє структурні риси, які зближують її з діалектами греко-вірменського ареалу" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 910). За свідченням Капанцяна грецькі письменники (Геродот, Евдокс та ін.) впевнено говорять про спорідненість за походженням і за мовою фрігійців та вірменів як фрігійських виселенців. Фрігізм вірмен підтримується ще й тим, що вірмени у війську Ксеркса стояли під одним з фрігійцями прапором, вбрані і озброєні були подібно їм (Капанцян Гр., 1956, 164). Сам Капанцян відповідно до своїх поглядів заперечує близьку спорідненість вірменської і фрігійської мов, але самі факти, яким він намагається дати інше пояснення, дають підстави говорити, що вірменів слід пов’язувати з народом мушків, близьким до фрігійців. Є підстави вважати, що цар мушків Міта і цар фрігійців Мідас – це одна й та сама особа. Назва мушків збереглася дотепер в етнонімі „месхи”, яким колись грузини називали вірменів (тепер вони називають їх подібним словом „сомехи”, де со- – префікс). Про можливість генетичної близькості фрігійської мови до давньогрецької або вірменської говорить Моїсеєва (Моисеева Т.А., 1986, 13). Одночасно ареал формування фрігійської мови мав би бути недалеко від фракійського, бо ці дві мови згідно схемам Гірта і Лера-Сплавінського теж близько споріднені. За цих умов для місця формування фрігійської мови найбільше підходить ареал між Десною та Іпуттю, на південь від ареалу індійської мови. Якщо таке розміщення відповідає дійсності, тоді б фрігійська мова мала би мати також близькі стосунки і з індійською мовою, щоправда перевірити це заважає бідність наявного лексичного матеріалу фрігійської.

Кількість спільних слів хеттської мови з іншими індоєвропейськими мовами говорить про те, що її ареал формування мав би находитися між ареалами грецької, вірменської та італьської мов. Найбільше відповідників для хеттської мови без урахування спільних індоєвропейских коренів було знайдено у грецькій – 106. Дещо менше у вірменській – 102, значна частина з яких була внесена до таблиць згідно даних Капанцяна (Капанцян Гр., 1956), котрий дає дуже багато вірменсько-хеттських паралелей, відсутніх в етимологічному словнику Покорни. По 86 відповідників було знайдено у італьських і германських мовах На підставі таких даних ареал формування хеттської мови був визначений в трикутнику між Дніпром, Тетеревом і Россю, отже в зоні поширення трипільської культури. Але найголовнішим аргументом для такого рішення були загальні міркування. Границі територія поселення будь-якого етносу не мають мати вигляд ламаної лінії, тобто територія не має мати виражених виступів і вклинювань, інакше б мешканці цих місць були б асимільовані або витіснені іншомовними сусідами.

Однак є підстави припускати, що предки хеттів ніколи не були присутніми у Східній Європі і були тією частиною індоєвропейців, яка залишилася на місцях первісних поселень, а пізніше вони розселилися майже по цілій Малій Азії. Така думка була підказане мені Петером де Райке (Нідерланди) з посиланням на Алвіна Клукгорста, який стверджував:

Анатолійська гілка, як можна показати, була першою, яка відокремилась від прото-індоєвропейської мови, тому що можуть бути ідентифіковані деякі випадки, в котрих хеттська показує оригінальну ситуацію, коли решта індоєвропейських мов підпала під спільну інновацію. Це означає,.. що предки носіїв неанатолійських індоєвропейських мов мали спільний період інновації, до якого не були причетні предки носіїв прото-анатолійських мов (Kloekhorst Alwin, 2008, 88).

Сприйняти цю думку є вагомі підстави і їх наводить Алвін Клукгорст, але така відмінність хеттської мови від решти індоєвропейських відмічалася вже давно, зокрема Гамкрелідзе та Івановим (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 95). По-перше, впадає в очі мала кількість слів хеттської мови, яким є відповідники і інших індоєвропейських. Про індоєвропейське походження хетів найбільше говорять граматичні форми:

… у хеттській коренеслова у переважній більшості неіндоєвропейського походження, а індоєвропейських не більше десяти відсотків, тоді як форми відмінювання, як і словотворення, виразно тяжіють до індоєвропейських, хоча і тут є малоазійські (азіанічні) представники та морфологічні засоби (Капанцян Гр. 1956, 79).

Очевидно слова індоєвропейського походження у хеттській мові є найдавнішими і в тому їхня цінність для історико-лінгвістичного аналізу. Натомість граматичні форми, які відрізняються від індоєвропейських можуть бути як архаїчними, так і набутими в той час, коли основна маса індоєвропейців мігрувала у Східну Європу. Визначення часу їх виникнення може бути добрим матеріалом для загальної історії розвитку граматичної структури мов.

Отож, за таких обставин треба припускати, що ареал між річками Дніпро, Тетерів і Рось заселяло якесь інше індоєвропейське плем'я, наприклад, фракійці. Деякі дослідники, зокрема Телегін, стверджують, що найбільше скупчення фракійських (дако-фракійських) гідронімів можна знайти в басейнах Бога, Росі, Тетерева, (Ібр, Янтра, Альта та ін.) (Телегин Д.Я., 1990). Так само вважає і Желєзняк (Желєзняк І.М., 1987). Однак на час виокремлення фракійської мови з праіндоєвропейської територію поблизу вказаних річок фракійці займати не могли, бо в такому випадку, вони би мали першими з індоєвропейців почати рух на південь, але цього не могло бути. Зазвичай в своїх міграціях народи додержуються певної черговості, яка визначається місцями їх первісних поселень. Якщо пізніше фракійці займали територію північніше від греків, то їхня прабатьківщина не могла бути південніше грецької. Очевидно ареал, про який іде мова, заселяло якесь інше індоєвропейське плем'я, нащадки якого загубилися в історії без слідів.

Після такого прийнятого розміщення ареалів індоєвропейських мов виявляється, що для фракійської мови вільного ареалу не лишається зовсім. Оскільки вона близька до фрігійської, а албанська є спадкоємницею або іллірійської, або фракійської, тоді не лишається нічого іншого, як розмістити ареал фракійців там, де ми розмістили предків албанців, тобто безальтернативно вважати албанську мову продовженням фракійської. Цей ареал обмежений річками Десною і його лівою притокою Неруссою на заході і півночі, а на півдні і сході Сеймом, то його правою притокою Свапою.

Визначивши таким чином ареали формування "мертвих" індоєвропейських мов і предка сучасної албанської мови, ми можемо тепер скласти повну карту території розселення індоєвропейців. (див. малюнокн 31)

 

 

Мал. 31. Спільна територія розселення індоєвропейців у басейні Дніпра.

 

 

Етнічність неолітичних та енеолітичних культур Східної Європи

Продовження теми Перші неолітичні племена у Східній Європі

Починаючи з VI тис. lо н.е. на територію Східної Європи йшла експансія землеробських громад з Анатолії і Закавказзя через Балкани і Північний Кавказ. Вони принесли неолітичні культури на Україну, перші з яких виникли в південних і південно-західних районах республіки – на Дністрі, Південному Бузі, в пониззі Дніпра, Закарпатті та в Криму. Зокрема на базі місцевої культури фінального мезоліту Кукрек прибульці створили буго-дністровську культуру, яка безумовно мала зв'язки з більш розвиненими синхронними культурами Південно-Східної Європи. Творцями цієї культури, так само як і більш пізньої, вже енеолітічної, трипільської, були люди поки ще точно неясної етнічної належності. Дещо пізніше з боку Кавказу рухалися племена, що говорили на мовах ностратичної макрородини і ця визначеність дозволяє говорити про етнічну належність багатьох культур.

 

Ліворуч: Неолітичні та енеолітичні культури Східної Європи співвіднесені з територіями поселень народів ностратичної мовної макрородини

Загальновідомою є думка про те, що лінгвістичні дані, поєднані з археологічними, можуть даті переконливі результати. В зв’язку з цим можна спробувати пов’язати області поселень тюрків, фінно-угрів та індоєвропейців в певними археологічними культурами.

 

Розташування областей поширення культур говорить про те, що в пониззя Дону, звідки поширювалися неолытичні культури, першими прийшли індоєвропейці, за якими рухалися фінно-угри, а їх всіх відтіснили на північ і північний захід тюрки. Просуваючись в район середнього Дніпра, індоєвропейці не могли минути басейн Сіверського Донця.

Першою неолітичною культурою на Лівобережжі України в V тис. до н.е. була сурсько-дніпровська культура, котра склалася на основі мезоліту і зайшлої (можливо з району Приазов’я) більш східної культури. Проіснувавши 1 – 1.5 тис. років, вона ніби розчинилася в більш пізніших культурах (Археология Украинской ССР, 1985, 139). Етнічну належність носіїв цієї культури визначити важко. Можливо, це були якісь північнокавказькі племена, яких тіснили в своєму руху в Придніпров’я індоєвропейці. З індоєвропейцями можна пов’язувати дніпро-донецьку культуру з блоку культур гребінцево-накольчатої кераміки, котра з’явилася на Лівобережжі в долинах Донця пізніше сурсько-дніпровської в V тис. до н.е. З часом племена дніпро-донецької культури рухаються далі на на північний захід і північ. За свідченням Телегіна вони, піднявшись по Дніпру, Сожу і Прип’яті, майже досягають їх верхньої течій (Телегін Д.Я., 1968, 62). Про те саме говорять і білоруські археологи (Формозов А.А., 1977, 101). На півдні України населення цієї культури мешкало близько тисячі років, приблизно до середини IV тис. до н.е. Але на півночі України і в Білорусі після 2 – 2.5 тис. літ існування ця культура зникає в середині-кінці ІІІ тис. до н.е. (Там же, 189). Тим не менше, на думку фахівців, культури гребінцево-накольчатої кераміки взяли участь у складанні тшинецької культури, яка існувала пізніше в басейні Прип’яті та сусідніх (Телегин Д.Я., 1990, 94).

В цілому район поширення цієї культури за визначенням Телегіна "охоплює долину Дніпра (від м. Рогачева і до узбережжя Каховського моря), Східну Волинь, середню та нижню течії Прип’яті, Сожу, Десни, Ворскли, Псла, Сули, а також середню течію Сіверського Донця (Телегін Д.Я. 1968, 9).У цей же блок культур гребінцево-накольчатої кераміки входять Німанська, Нарвські пам'ятки із західним кордоном по Віслі. Населення цього «вісло-дніпровського блоку» було дуже численним, займалося полюванням і рибальством, тільки починаючи переходити до відтворювальних форм господарства (Телегін Д.Я., 1990-2, 92). Деякі лінгвісти на підставі аналізу індоєвропейської лексики в основному підтверджують ці дані археології. Зокрема, Хірт і Покорни вважали, що спільноіндоєвропейська аграрна термінологія дуже бідна і непереконлива і належить до більш пізнього шару словникового складу, у той час як загальні слова для назв собаки, великої рогатої худоби, свині та вівці все-таки дають підстави думати про розвинене тваринництво. (Hirt Herman, 1968, 10; Pokorny Julius, 1968, 387). Однак інші фахівці говорять також і розвиненому землеробстві (Meyer Ernst. 1968, 258). Тим не менше тюркські запозичення в індоєвропейських мовах, про які йшлося вище, говорять на користь того, що землеробство у індоєвропейців було в зародковому стані. Тваринництво ж їм повинно було бути відомо ще на своїй прабатьківщині в Закавказзі, але його розвитку заважали природні умови в зоні лісів.

Територія дніпро-донецької культури майже точно збігається з областю поселень індоєвропейців, однак ототожнюванню її з індоєвропейцями, крім лексики продуктивних форм господарювання, ніби заважають антропологічні факти. Оскільки індоєвропейці прийшли до Східної Європи із Закавказзя, вони, очевидно, повинні були належати до передньоазіатського антропологічного типу. Люди ж дніпро-донецької культури мали увесь комплекс ознак європеоїдної раси. Зокрема, Телегін вказує, що люди цієї культури належали до типу пізніх кроманьйонців, тобто до аборигенів південної частини Східної Європи:

Носії дніпро-донецької культури належали до групи пізніх кроманьйонців, що характеризується великими розмірами і масивністю черепа, переважанням доліхокранії, значною висотою мозкової коробки, широким або дуже широким орто-мезогнатним обличчям, низькими орбітами, похилим лобом і добре розвиненими надбрівними дугами… В мезоліті і в неоліті Європи найближчу аналогію населенню дніпро-донецької культури слід шукати серед носіїв культур більш північних лісових і лісостепових територій. За рядом таксономічних ознак до них найближче стоять культури Ертебелле, дещо далі племена Оленьоострівського могильника та культур ямково-гребінцевої кераміки волго-окського басейну і неолітичних культур Уралу (Телегін Д.Я., 1968, 186, 188).

З Телегіним не згідна Т.С. Кондукторова. На її думку скелети людей дніпро-донецької культури більш масивні, ніж пізньопалеолітичні, тому на території її поширення мала би мати місце зміна населення. Вона вважає, що творці дніпро-донецької культури дуже схожі на мезолітичних людей Магріба, хоча їх переселення на територію України дуже сумнівно (Кондукторова Т.С., 1973, 45-48). Як би там не було, але люди дніпро-донецької культури не були чистими пізніми кроманьйонцями, а несли на собі сліди якоїсь метисації. І. Гохман вважає, що це була метисація місцевого палеоєвропейського типу з іншим його варіантом, який в неоліті нібито проникнув на південь з півночі (Гохман И.И., 1966, 189). Останнє важко припускати при загальному русі неолітичних громад з півдня на північ. Скорш за все, згадана метисація могла статися дещо раніше, в часи мезоліту, коли пізньокроманьйонські племена північної частини Подніпров’я почали поступово проникати вниз по Дніпру на південь, де зустрілися з аборигенами мезолітичної епохи (Телегін Д.Я., 1968, 231). Цей рух був припинений з приходом неолітичних індоєвропейців, антропологічна домішка яких ускладнила процес метисації місцевого населення. Все це антропологічні проблеми, які в даному випадку для нас не є важливими. Головним є те, що носії дніпро-донецької культури не належали до передньоазіатського антропологічного типу, до якого вони би мали належати.

Розв’язати цю суперечність можна таким чином. Нечисленне індоєвропейське плем’я, досягнувши території Східної України, застало тут місцеве населення протоєвропейського антропологічного типу, поширеного від України, басейну нижнього Дону аж до Прибалтики і середньої течії Оки. Індоєвропейці принесли з собою не тільки неолітичний тип господарювання, але і добру племінну організацію, що дозволило їм стати на чолі більш примітивних і розрізнених місцевих племен. Здатність невеликої групи індоєвропейців очолити якісь неорганізовані етнічні угруповання відмічало багато дослідників. Ось, наприклад, що писав Мейе : "Давні індоєвропейські племена відрізнялися почуттям суспільної організації, енергією і ініціативою своєї верхівки" (Мейе А., 1954). Очевидно, вони не були консерваторами і тверезо дивилися на життя, використовуючи корисні досягнення своїх сусідів чи попередників. В. Леман зазначав, що "індоєвропейське суспільство, в котрому був сильний дух індивідуалізму, в той же час було сприйнятливе до зовнішніх впливів" (Леман В.П., 1991, 23). Такі висновки виходять з вивчення внутрішніх мовних форм, які дуже тісно пов'язані з духом мови і відповідають певним психологічним якостям його носіїв, і для індоєвропейців найважливіші з них визначив Покорни:

Достатньо того факту, що в індогерманських мовах виявляються майже єдині у своєму роді чисто абстрактне дієслово "бути" і суб'єктивний енергійний дійсний спосіб, такий, що навіть почуття виражаються за типом дійсного способу («я чую», а не «мені чується»)… З мовних і культурних відповідностей стає очевидним, що справа йде про строго організовані в патріархальні роди суспільство, так само і світ богів представлявся подібним чином, оскільки в ньому діють майже виключно чоловічі персонажі, керовані верховним богом неба, якому видається особлива роль батька богів, у той час як мати-земля грає тільки чисто пасивну роль (Pokorny Julius, 1954, 376).

До певної міри суперечить патріархальній організації індоєвропейського суспільства той факт, що у всіх індоєвропейських мовах для назви землі вживається жіночий рід, що говорить про шанування матері-землі, характерне для землеробських народів (Nehring Alfons, 1968, 402). Однак індоєвропейці на момент членування їх мов землеробами не були і, очевидно, таку форму назви земля успадкували ще з своєї прабатьківщини в Закавказзі, де могли практикувати землеробство в зародковій формі.

Можливо також, що індоєвропейці принесли з собою із Закавказзя особливий вид зброї у вигляді булав, відомих за матеріалами двох могильників. Булави як предмети озброєння і символ влади мали поширення в країнах ранніх цивілізацій Північно-Західної Азії, звідки вони проникли спочатку до племен Кавказу, а далі до носіїв дніпро-донецької культури, котрі були першими у Європі, у кого було виявлено навершя булав (Телегін Д.Я., 1968, 151). Булави мали різну форму, але були виготовлені досить ретельно, їх поверхня відшліфована, отвори зроблені циліндричним свердлінням (Археология Украинской ССР, 1985, 159).

Отже, очоливши місцеві племена і накинувши їм свою більш досконалу мову, індоєвропейці самі поступово розчинилися серед людей протоєвропеоїдного типу, але їх менталітет і світогляд продовжували жити на протязі ще кількох тисячоліть

Одночасно з культурами гребінцево-накольчатої кераміки існувала велика група культур ямково-гребінцевої кераміки, котрі широко відомі у Волго-Окському басейні, але деякі племена цих культур доходили до долин Сейму, Десни, Ворскли, Псла, Сули і Сіверського Донця, а на сході принаймні сягали околиць Воронежа і сучасної Тамбовської області (Там же, 178). Ямково-гребінцеві керамічні культури були продовженням місцевих мезолітичних культур, але керамічне виробництво було занесене ззовні, очевидно з півдня:

Якщо ми припустимо, що сюди проникли індивідууми, котрі виступали в ролі носіїв нового, то вони, мабуть, йшли з півдня, а не із заходу (Скандинавії) і не зі сходу (Сибіру) (Мейнандер К.Ф., 1974, 26).

Однак, навряд чи вираз "індивідууми" слід розуміти буквально. Це, очевидно, були окремі групи давніх фінно-угрів. Розташування групи культур ямково-гребінцевої кераміки було таке : л’ялівська – по обидва береги Клязьми в гирлі Шерни, белівська – по обидва береги Оки від гирла Істи до гирла Осетру, рязанська – лівий берег Оки до гирла Мокші, волосівська – до гирла Клязьми по обидва береги Оки, тульська – верхів’я Упи, Осетру, балахнінська – близько міста Балахни (Брюсов А.Я., 1952, 89). Як ми бачимо, ареали окремих культур поширені по обидва береги річок, в той час як річки мали би бути границями мовних ареалів. Ця суперечність мусить бути ще розв’язаною. Можливе її розв’язання таке. Границі по річках є достатньою перешкодою для мовних контактів, але для поширення предметів матеріальної культури чи нових технологій вони не перешкода, бо для для цього не потрібні часті контакти. Вистачить одної – двох зустрічей на рік між представниками різних мовних спільнот, для того щоб обмінятися предметами власного виробництва або запозичити щось нове у виробничій сфері. Але як би там не було, згідно з визначеною вище загальною картою фінно-угорської області носіями ямково-гребінцевих культур мали би бути саме фінно-угри.

Правобережна Україна в культурному відношенні стояла вище більш східних і північних частин Східної Європи. Тут раніше інших регіонів починається період енеоліту, принесеного з території Румунської Молдови [Залізняк Л.Л. (ред.). 2005, 106.] "Етнічність трипільців" як найбільш складне питання розглядається окремо.


Ліворуч: Мапа міграцій носіїв культур Прекукутені – Раннє Трипілля на території України
Оригінал мапи [там же , 108. Рис. 1] тонований кольором автором].

 

Умовні позначення: I – поселення формативної фази, II – поселення типу Ларга-Жіжія – Флорешти – Бернашівка, III – поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини, IV – перший етап міграцій, V – другий етап міграцій.
Поселення: 1- Сфинту-Георге; 2 – Ерестегін; 3 – Банку; 4- Борлешти; 5 – Траян-Дядул-Вієй; 6 – Извоаре; 7 – Гігоєшти-Трудешти; 8 – Яси; 9 – Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетрищ; 13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17 — Рогожани; 18 — Гайворон; 19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем).

 

 

Не менш складно визначити етнічну належність носіїв культури шнурової кераміки (КШК), відомою також як культура бойових топірців. Переважна більшість науковців вважає, що ними були давні індоєвропейці – племена германців, балтів або інших етнічних угруповань, котрі дуже швидко поширилися на величезній території від Ютландії до Волги і від Скандинавії до передгір'я Альп і Карпат з початком III тис. до н.е. Як першооснову для цих культур принаймні, українські і російські археологи переважно в розглядають давньоямну, середньостогівську або трипільську (Археология Украинской ССР, 1985, 374). Що стосується останньої, то її творці не були індоєвропейцями, і це здається загальноприйнятим, хоча їхня етнічна приналежність все ще залишається під питанням. Крім того, у стаді трипільців переважала велика та дрібна рогата худоба і свині, а кінь, хоча і відомий, був мало поширений (Збенович В. Г., 1989, 152; Кузьміна Е. Е., 1986, 181). На схід же Нижнього Дніпра, як ми знаємо, конярство було однією з найважливіших галузей господарства і у деяких громад III тис до н.е. домінувало. Таким чином, трипільці не можуть братися до уваги при вирішенні питання етнічної належності "шнуровиків". Їх походження є окремою темою, тут же ми розглянемо питання етнічності носіїв середньостогівської і ямної культур та ймовірні зв'язки цих культур з КШК.

 

Вперше пам'ятки неолітичної середньостогівської культури (ССК), назва якої походить від урочища Середній Стіг на острові Хортиця, були виявлені у 1927 р. Дослідження наступних років показали, що ця культура існувала з середини 4-го до середини 3-го тис. до н.е. і мала три локальних варіанти – в басейнах річок Дніпра, Сів. Донця і Дону (Археология Украинской ССР, 1985, 305). Автор монографії про ССК Д.Я. Телегін вважав неясним її походження, але був упевнений у тому, що її творцями були індоіранці (Телегин Д.Я. 1973, 144-146), але за результатами наших досліджень територія поширення цієї культури на той час була заселена тюркськими племенами. Шнуровий орнамент і бойові молоти, які пізніше розвинулися в топірці, вперше з'являються серед пам'яток ССК, тому Д.Я. Телегін пов'язував поширення КШК саме з розселенням средньостогівців (Телегін Д. Я., 1968, 123). А те, що КШК була принесена в Європу з причорноморських степів, вважається загальновизнаним. Оскільки давньоямна культура генетично виходить зі середньостогівської, то творці цих культур, швидше за все, були пов'язані між собою також і етнічно. Тому виникає питання, чи дійсно були творці КШК індоєвропейцями, як прийнято вважати. Ідентифікація індоєвропейців із "шнуровиками" іде від припущення, що в ІІІ тис. до н.е. індоєвропейці заселяли степи Приазов’я та Причорномор’я. Але, як ми бачимо, це було не так – у той час індоєвропейці заселяли область в лісовій і лісостеповій зоні басейну Середнього і Верхнього Дніпра, а територія тюркських поселень, визначена нами графоаналітичним методом, практично збігається з територією поширення ССК:

Всього тепер відомо близько 100 пам’яток середньостогівської культури, район поширення котрої займає степове межиріччя Дніпра і Дона, а також південну частину лісостепу Лівобережної України, нижнє і середнє Подоння (Археология Украинской ССР, 1985, 305).

У Середньому Подніпров'ї среднестоговці сусідили з населенням дніпро-донецької культури, яке вони витісняли далі на північний захід. Межа проходила по лінії Черкаси – Полтава – Зміїв – Куп'янськ. Носії ССК займалися скотарством, землеробством, полюванням, рибальством, збиранням. Знаряддя виробництва виготовлялися переважно з кременя, а також з рогу і кістки. Велика частина інструментів представлена ножами з великих кремінних пластин. З рогу виготовлялися бойові молоти, мотики, гарпуни, рибальські гачки і т.д. Молоти і мотики були аналогічні трипільським і майкопським, але дуже відрізнялася від рогових виробів північно-західної частині Східної Європи. Мідь використовувалася в основному для прикрас, зрідка з неї виготовлялися сокири. Хімічні аналізи міді вказують іноді на її Балканское походження, але найбільше число мідних виробів було виготовлено на місці(Телегін Д.Я., 1973, 14-80). Особливою відзнакою ССК була гостродонна кераміка з високим віночком і з домішкою товчених черепашок в глиняному тісті. Таку само домішку мала також кераміка ямної культури, генетично висхідна до сердньостогівської, але в інших культурах така особливість керамічного виробництва не спостерігалася, що дозволяє простежувати міграції носіїв зазначених культур. Господарство населення ССК мало тваринницький, переважно конярський, характер. За кількістю кісток, знайдених при розкопках деяких стоянок, можна бачити, що кінь займав більше 50% домашнього стада. Використовувався він головним чином для верхової їзди, про що свідчать знахідки рогатих псаліїв. Випас великих табунів був би неможливий без верхових пастухів. (там же, 143). Широкий розвиток конярства серед тюрків підтверджують лінгвістичні дані – серед спільних тюркських слів є два слова для позначення коня, крім того, окремо для кобили і жеребця; є також спільні слова для позначення вершника, сідла, вуздечки, стремена, батога, гриви, копита, іноході, масті. Таким чином, галузь конярства є найбільш представленою з усіх форм господарювання у спільній тюркської лексики. Дикий кінь був поширений у Північному Причорномор'ї ще за часів Геродота, отже, є підстави припускати, що він був приручений саме средньостогівцями, про що говорять остеологічні материали. Наприклад, на їхніх поселеннях Дереївка і Репин Хутір (Україна) кістки коня складають від 60 до 80% з усього остеологічного материалу (Новоженов В.А., 2012, 193). Правда, деякі вчені трактують ці факти інакше. Александер Гойслер в одній зі своїх робіт силкується довести, що кінь не був одомашнений в степах України, а був лише об'єктом полювання місцевого населення. У той же час він знаходить аргументи на користь того, що кінь був доместікований в Центральній Європі. Проте передумови його позиції лежать в тому твердому його переконанні, що індоєвропейці ні в якому разі не могли бути кочовиками, в той час як прихильники доместікаціі коня носіями ССК переконані в тому, що вони повинні були бути індоєвропейцями (Häusler Alexander, 2002, 35 – 44). Звертає на себе увагу і те, що в традиційних культурах індоєвропейців не знайдено чітких слідів культу коня, в той час як у тюрків з поширеним культом бога Неба тісно пов'язаний образ "небесного коня".

Зазначені факти дають всі підстави пов'язувати ССК з тюрками, прабатьківщина яких більшістю вчених впевнено визначається на Алтаї, проте не всіма, і не скрізь. Само собою зрозуміло, що поглядам про алтайську прабатьківщину тюрків можуть охоче заперечувати турецькі вчені, зокрема, Осман Каратау (Karatay Osman. 2003-1, Karatay Osman. 2003-2). У Туреччині матеріали про європейський походження тюрків публікуються охоче (пор. наприклад, Stetsyuk Valentyn. 2008), однак і в Європі є прихильники європейської прабатьківщини тюрків. Відомий італійський філолог після лінгвістичного аналізу приходить до висновку, що коня повинні були приручити стародавні тюрки і, відповідно, серйозно розглядає можливість тюркської належності ямної і середньостогівської культур:

Найбільш продуктивною гіпотезою є розгляд обох культур – середньостогівської та ямної – як тюркських, що веде до висновку про те, що першими, хто приручили коня, були тюрки і вони долучили до конярства сусідні народи (Alinei Mario, 2003, 18).

Хронологічні рамки існування ССК не вписуються у популярну, незважаючи на ґрунтовну критику фахівців (Häusler Alexander, 2002, 8-11 та ін.), «курганну теорію», розроблену М.Гімбутас. Теорія розвинена на основі вивчення однотипних курганів, поширених в різний час на великій території Європи та Азії, до якої включається також і ССК як другий етап цієї культури курганних поховань. Відповідно до теорії Гімбутас, близько 2400-2200 рр. до РХ. в причорноморські степи з-за Волги вторглися кочові племена, які принесли з собою курганний обряд поховання посипаних охрою покійників у скорченому положенні на спині. Цей обряд нібито й засвоїло місцеве населення, оскільки тут він з'являється в кінці середньостогівської часу (Gimbutas Maria, 1968, 551). Гімбутас стверджувала, що прибульці були індоєвропейцями, які в кінці III тис. до н.е. до поширилися по величезній території Європи від Ютландії до Волги і від Скандинавії до передгір'їв Альп і на Балкани. Сліди цього вторгнення позначаються широко відомої культурою бойових сокир та шнурової кераміки, а її швидке поширення пояснюється використанням кінного транспорту її носіями. Оскільки в історичні часи більшу частину Європи населяли індоєвропейці, то припущення про індоєвропейську приналежність цієї культури здається логічним. Однак при уважному розгляді багато фактів суперечать положенням «курганної теорії».

По-перше, середньостогівська кераміка зі шнуровим орнаментом була найдавнішою в Європі, бо з'явилася в Причорномор'ї ще в кінці IV тис. до н.е. і не може бути пов'язана з приходом сюди яких або прибульців звідкись би не було (Телегін Д.Я., 1973, 154). По-друге, ідентифікація індоєвропейців зі "шнуровикамі" виходить з припущення про те, що у ІІІ тис. до Р.Х. індоєвропейці мали заселяти степи Приазов'я та Причорномор'я. Але, як ми вже зазначили, це було зовсім не так – в цей час територія проживання індоєвропейців була в лісовій і лісостеповій зоні басейну Середнього і Верхнього Дніпра та його приток, в той час як саме тюрки заселяли приазовські степи. По-третє, немає ніяких свідоцтв того, що які-небудь з індоєвропейських народів в історичний період були народом вершників. Навпаки, нерідко навіть підкреслюється, що кінь не грав у них великої ролі, і саме піше військо складало їхню головну силу (Диякон Лев, 1988, 70, Feist Sigmund, 1924, 99 та ін.) Важко повірити в те, що індоєвропейці, маючи розвинене конярство, надалі залишили його без видимих причин. Таке явне протиріччя змушувало деяких лінгвістів вишукувати аргументи, на користь того, що германці усе-таки були народом вершників (Schmidt Wilhelm, 1949, 314; Neckel Gustav, 1968, 168), але ці аргументи абсолютно непереконливі, бо ще Корнелій Тацит відзначав, що коні германців "не відрізняються ні красо, ні жвавістю" і сила їх війська була переважно в піхоті (Тацит Корнелий, 1993, 6).

Науковці спочатку безумовно сприймали "шнуровиків" за індоєвропейців, а вже потім в індоєвропейських мовах ретельно вишукувалася відповідна конярська лексика, оскільки "шнуровики" були вершниками. Однак вона занадто бліда в порівнянні з лексикою мов тих народів, які без сумніву здавна займалися конярством. По-четверте, взагалі, спільноєвропейська лексика продуктивної економіки значно бідніша за тюркську, в той час як середнестогівці активно займалися землеробством і скотарством. Звичайно, певні свідоцтва про заняття тваринництвом і землеробством у індоєвропейських мовах є, але занадто малий корпус відповідної лексики для того, щоб робити далекосяжні висновки, як це можна бачити у деяких німецьких лінгвістів минулого (Schulz Walter, 1938; Meyer Ernst, 1948 і ін .) При бажанні можна знайти й інші аргументи проти «курганної теорії» і в той же час багато фактів говорить на користь тюркської етнічності творців культури шнурової кераміки.

"Курганна теорія" заснована переважно на даних археології, вибіркові лінгвістичні дані на її підтримку притягуються за вуха, тому її популярність можна пояснити лише панівними серед фахівців євроцентристськими уявленнями. Для нас же найважливішим є те, що носії ССК добре ототожнюються з тюрками, і ми надалі будемо вважати, що населення між Дніпром і Доном від Азовського моря на півдні і до кордону лісостепу на півночі було тюркської мовної належності, а за антропологічними ознаками європеоїдами з чітко вираженої доліхокранією. (Телегін Д.Я., 1973, 123). Цілий ряд науковців вважає, що на основі середньостогівської розвинулася ямна культура, котра займала ту ж саму територію і значно поширилася на сусідні. На сході її пам'ятки зустрічаються в Оренбурзькій області, на р. Ембі. Південна границя культури проходить по Тереку і далі вздовж узбережжя Азовського моря. На півночі вона йде вздовж Лісостепу, досягаючи Самарської луки на Волзі і верхів’їв Дону та Києва. Західна границя визначається в межиріччі Південного Бугу і Дністра (Археология Украинской ССР, 1985, 337), але якась частина ямників проникає також і на територію Молдови, Румунії, Угорщини. (Кузьмина Е.Е. 1986, 186).

Давньоямна культурно-історична область була першим об’єднанням племен Східної Європи в епоху ранньої бронзи, пов’язаним цілісністю заселеної території, домінуванням спільних генетичних компонентів в утворенні матеріальної і духовної культури (керамічні форми, їх орнаментація, поховальний обряд), єдиним рівнем соціально-економічного розвитку, близькістю релігійних уяв і системи соціальних відносин (Шапошникова О.Г., Фоменко В.Н., Довженко Н.В., 1986, 5). Вважається, що „саме вона знаменувала перший ступінь світового освоєння степових просторів, поширення в них виробничих типів економіки, вироблення рухомих форм тваринництва” (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 326). Немаловажним є висновок про патрилінійність давньоямного суспільства, зроблений на підставі досліджень статево-вікової структури поховальних комплексів (Хлобыстина М.Д., 1988, 31). Ямна культура мала три етапи свого розвитку і закінчила своє існування з початком епохи бронзи. За даними радіовуглецевого аналізу пізній етап ямної культури датується XXV – XIX ст. до н.е. (Археология Украинской ССР, 1985, 352).

Очевидно, певні характерні ознаки ямної культури, такі як, наприклад, підкурганні поховання, просто розвинулися в процесі культурного розвитку тюрків і поширені від Південного Уралу до низов'їв Дунаю, південно-східної Румунії і північно-східної Болгарії (Черных Е.А., Орловская Л.Б., 2004, 84). Перші кургани з'являються у них тільки в пізніший період ССК, а широке поширення звичаю насипати кургани над могилами відбувається вже у ямників, хоча влаштування поховання залишається тим же. Однак проведений радіовуглецевий аналіз давньоямних комплексів дав результати, які суперечать загальноприйнятим уявленням про характер і напрямок експансії ямників:

…найбільш древні комплекси представляють досить значну частку насамперед серед периферійних територіальних груп (там же, 94).

Такі результати суперечать не тільки усталеним уявленням фахівців, а й здоровому глузду. Малоймовірно, щоб той самий звичай виник в Калмико-Донський і Дунайсько-Дністровської групах пам'ятників, віддалених між собою на тисячу кілометрів, а потім став поширюватися до центру ареалу ямників. Очевидно, в методиці досліджень міститься якась помилка. При таких обставинах слід утриматися від прийняття отриманої в цих дослідженнях хронології, принаймні до того часу, поки не буде дане цьому фактові переконливе пояснення.

Могили викопувалися в землі і покривалися кам'яними плитами або колодами. Очеретом, корою дерев, гілками обкладалися стіни і покривалося дно могили. Небіжчика клали на спину з ногами, зігнутими в колінах, обличчя посипалося охрою, а поруч клали кам'яний ніж, сокиру, керамічний посуд з їжею. Судячи з більш багатого оформлення деяких могил, у ямників вже виділялася племінна знать. Про це, зокрема, свідчить незвичайно великий курган, знайдений у с. Василівка Новотроїцького р-ну Херсонської обл. У могилі під курганом поруч з небіжчиком лежав кремнієвий скіпетр, який міг бути одночасно і знаком влади, і релігійним символом (Кубишев А.І., Нечитайло А.Л., 1977, 116-117). Серед пам'яток ямної культури широко поширені жіночі прикраси – підвіски, персні, сережки. Якщо такі прикраси мали поширення в побуті, то повинні були бути і слова для їх позначення, і ці слова повинні бути загальними якщо не для всіх, то хоча б частини мов однієї групи, беручи до уваги тісне сусідство їх носіїв у ті давні часи. Майже у всіх тюркських мовах є одне слово для назви сережки – "syrga", яке багато пізніше була запозичена в російську мову. Навпаки, не тільки в індоєвропейських, але і слов'янських мовах таких давніх спільних слів для жіночих прикрас немає. Вони з'явилися вже після того, як індоєвропейці переселилися зі своєї прабатьківщини на нові місця проживання. Цей факт і надзвичайно широке поширення слів тюркського походження зі значенням "топірець", розглянутих в розділі Мовні і культурні контакти населення Східної Європи, також можуть свідчити про тюркські джерела культури шнурової кераміки і бойових топірців.

У порівнянні з середньостогівським періодом певні зміни відбулися і в економічному житті. Тваринництво, як і у середньостогівців, було основною формою господарювання, хіба що в ньому відбулися структурні зміни. Полювання вже не грало серйозної ролі в житті ямників. Кількість кісток домашніх тварин в знахідках значно перевершує кількість кісток тварин диких. В Придніпров'ї перше місце в домашньому стаді займає бик, далі – коза-вівця, а кінь – на третьому місці. На поселеннях у відкритому степу коні, як і за часів ССК, переважають. Проте вирішальним чинником в освоєнні степу став розвиток вівчарства. Вівця, яка була невибаглива в їжі, давала багатий приплід, переносила тривалу кочівлю по маловодних степах, була одомашнена в Південному і Східному Прікаспії і поступово її розведення розповсюдилося на Північний Кавказ, в область майкопської культури. Тісні культурні зв'язки ямників і майкопців засвідчені археологічними знахідками і зона контактів визначається як широка степова смуга аж до Кубані і Тереку (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 327-329). Немає сумніву, що такі тісні контакти населення Предкавказья і Приазов'я мали місце і раніше. Серед інших запозичень тюрків від сусідів-майкопців була як раз культура розведення овець. Завдяки широкій кормовій базі вівця починає займати основну позицію в стаді тюрків, спочатку в східній частині ССК, а згодом вівчарство стає головною галуззю тваринництва серед усіх тюрків. Про те, що вівчарство в тюрків розвинулося досить пізно, принаймні, вже після виокремлення окремих мов зі спільнотюркської, говорить відсутність спільної назви для вівці в мовах тюркських народів.

Розвиток тваринництва, збільшення поголів'я худоби викликали необхідність освоєння нових пасовищ. Задоволення цієї потреби полегшувалося появою колісного транспорту, який дозволяв далекі перекочівлю разом з майном, жінками і дітьми. Поступове зростання населення, особливо на пізньому етапі ямної розвитку культури, примушувало її носіїв тіснити своїх миролюбних сусідів-хліборобів на правому березі Дніпра, в лісостепу і навіть в лісових зонах, куди вони просувалися уздовж долин річок (Археология Украинской ССР, 1985, 350).


Проникнення тюрків на Правобережну Україну можна спостерігати за археологічними знахідками, наприклад, в групі усатівських пам'яток неподалік Одеси. За одною важливою і характерною ознакою – похоронним обрядом – вони безумовно пов'язані з давньоямною традицією (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 329). Інша особливість середньостогівської і ямної культури – домішка піску і товчених черепашок – наявна в трипільській кераміці по берегах річок Синюха та Інгулець (там же, 211 ). Подальший рух тюрків вздовж Дністра засвідчує скелет людини, який був знайдений неподалік від села Незвисько Івано-Франківської області. Вона була похована на спині із зігнутими колінами, тобто в позі, характерній для носіїв так званих «курганних» культур. Зовнішній вигляд цієї людини передньоазійського антропологічного типу, показаний на рисунку ліворуч, виразно відрізняється від середземноморського типу, який був характерний для трипільців.

 

Міграції тюрків сприяли зміни в кліматі, які настали у суббореальному періоді, що характеризувалися максимумом аридізації за весь період голоцену. Великі простори Центральної і Південно-східної Європи перетворилися на той час у суцільні степи, зручні для освоєння кочовим скотарським населенням (Sulimirski Tadeusz, 1968, 135, Хотинский Н.А., 1977, 60).

Масове проникнення ямних племен на Правобережну Україну призвело до встановлення більш широких і тісних мовних контактів тюрків з індоєвропейцями. Сліди мовних контактів у лексиці тюркських та індоєвропейських мов наводяться окремо. Ці контакти почалися ще до широкого розвитку у тюрків вівчарства. Індоєвропейці, запозичили у тюрків назва коня, але для вівці у них назви не тюркського походження. Детальніше тема присутності тюрків на Західній Україні розглядається в розділі "Полеміка" а їх подальше проникнення в Європу – в разділі "Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі

Тюрки рухалися не тільки на схід і на захід, але і на північ, де вони не знайшли того, чого шукали і їхнє господарство, основане на тваринництві, почало занепадати. Тюрки мусили міняти форму господарювання, пристосовуючись до нових умов. Звичайно, вони брали приклад у своїх сусідів, автохтонного населення лісової зони – індоєвропейців та фінно-угрів, хоча і самі передали їм багато чого верхнього Дніпра та його приток. З огляду нового, зокрема використання в господарстві коней, поголів’я яких, безперечно, в умовах лісової зони зменшилося, але вони знайшли у людей застосування.

Концентрація цих слів на заході фінно-угорської області дає підстави припускати розселення в цьому регіоні серед фінно-угрів пришельців-тюрків, котрі могли лишити після себе якісь пам’ятки матеріальної культури. Прикладом такої анклавної археологічної культури може бути фат’янівська, котра існувала з початку третього до середини другого тис. до н.е. в басейнах Оки і Москви-ріки. Основою господарювання фат’янівців було скотарство, але вони займалися також полюванням і рибальством. В середині ІІ тис. до н.е. ця культура розчинилася в нових культурах цього регіону, носіями яких були фінно-угри. Щоправда, деякі науковці вважають доведеним, що фат’янівці були балтами (Мейнандер К.Ф., 1974, 26). Українські ж археологи доводять, що фат’янівці просунулися у басейн Волги з берегів Десни, де була поширена середньодніпровська культура шнурової кераміки :

Дослідження І.І.Артеменком могильників у Подесенні, а також виділення Д.А.Крайновим ранніх пам’яток в московсько-клязьмінській групі дозволяють припускати, що вона склалася в результаті просунення на цю територію частини населення середньодніпровської культури з Подесення на початку її середнього етапу – в кінці ІІІ і початку ІІ тис. до н.е. (Археология Украинской ССР, 1985, 375).

Можливо, проникнення частини населення середньодніпровської культури в бассейн Оки мало місце, але оскільки фат’яновська культура виникає приблизно в той самий час, що і середньодніпровська, то можна припускати, що першими до берегів Оки тюрки просунулись вздовж Дону.

Близькою до фат’яновської була баланівська культура, що існувала від початку до кінця ІІ тис. до н.э і «входила в північно-східну частину спільноти культур з бойовими сокирами» (Бадер О.Н., Халиков А.Х., 1976, 41). Скоріше всього, її творцями були тюрки, які просунулися до гирла Сури вздовж правого берега Волги. Виділяючи в системі Циркумпонтійської металургійної провінції балано-фат’янівський осередок, Є.Н. Черних пов'язує його походження з переміщенням в Поволжжя етнічних груп з Балкано-Карпатського регіону, які принесли свої культурні і технологічні традиції (Черных Е.Н. 1976, 39). Таким чином, нема сумніву, що ці мігранти прибули з Північного Причорномор'я, де культурні зв'язки з Балканами були традиційно тісними, в тому числі і в металургії. Вважається, що носії баланівської культури, які зробили великий вплив на розвиток економіки і суспільства місцевого населення, так само, як і фат'янівців, розчинилися серед фінно-угрів у Середньому Поволжі (Мейнандером К.Ф., 1974, 26). Якщо ж баланівці, як і фат’янівці були етнічними тюрками, то можна сміливо припускати, що саме вони були предками сучасних волзьких татар. У такому випадку, волзькі татари теж ніколи не повинні були залишати межі Європи. Проте, є дані, які можуть суперечити такому припущенню:

У татарській мові налічується близько ста монгольських слів, більшість з яких є і в інших тюркських мовах. Але є і слова, які є особливо характерними для татарської мови (Ахметьянов Р.Г. 1978, 119).

«Монгольські» слова в татарській мові в дійсності можуть мати тюркське походження, хоча і не були спільнотюркськими. Вони могли бути запозичені монголами і збереглися до цих пір, в той час як у мові-донорі були втрачені, але залишилися в татарському. Ця проблема ще потребує ретельного вивчення і до неї ми повернемося.

На думку Ісаєнко, носії середньодніпровської культури просунулися майже на все Подніпров’я, особливо в його лівобережній частині і довший час співіснували з місцевим неолітичним населенням і лише в середині ІІ тис. до н.е. сталося їх злиття (Исаенко В.Ф., 1976, 11). Ісаєнко вважає, що "шнуровики" були другою хвилею індоєвропейської людності, але тоді незрозуміло, чому ці дві групи індоєвропейців так довго не могли взаємно асимілюватися. Лише припустивши, що між "шнуровиками" та індоєвропейцями існував мовний бар’єр, ми можемо зрозуміти, чому місцеве індоєвропейське неолітичне населення довгий час не змішувалося з пришельцями-прототюрками.

Так само були створені інші варіанти культур шнурової кераміки – вісло-німанська, жуцівська, східноприбалтійська в Прибалтиці і в Західній Білорусії (Лозе И.А., 1990, 97), великопольсько-мазовецька, стжижевська та мержановицька на північ від Карпат, але носії всіх цих культур були швидко асимільовані різними народами (Седов В.В. 1990, 82). В Центральній і Північній Європі з культур шнурової кераміки Г. Чайлд виділяє культуру одиноких поховань в Ютландії, шведсько-фінську культуру та саксонсько-тюрінгійську як "класичну культуру шнурової кераміки" і він же підкреслює, що шнуровики не були землеробами (Чайлд Г., 1952, 209). Таким чином, нема серйозних підстав заперечувати тому припущенню, що носіями культур шнурової кераміки та бойових топірців були давні європеоїдні тюрки, які у більшості випадків безслідно розчинилися в іншомовному середовищі. Логічно припускати, що на правий берег Дніпра в першу чергу могли перейти ті тюркські племена, які на історичній прабатьківщині заселяли найбільш західні ареали, тобто булгари, огузи, сельджуки і предки сучасних туркменів. Оскільки їхні нащадки існують і понині, асимілюватися могла тільки їх невелика частина, коли індоєвропейці пізніше масово просунулися в Центральну і Північну Європу.

Однак, швидше за все, основну частину турків, які перейшли на правий берег Дніпра, складали племена булгарів. Чуваська мова не має деяких ознак, спільних для решти тюркських мов. Наприклад, множина іменників у чуваській мові утворюється за допомогою суфікса -sem, в той час як в інших тюркських мовах – за допомогою суфіксів -lar/ler або tar/ter. Очевидно, основна маса тюрків ще залишалася якийсь час на землях між Дніпром і Доном, і саме в цей час у цих тюрків поширилася загальна праформа для утворення множини.

 

Міграції індоєвропейських племен в світлі фонетичних особливостей їх мов.

 

У подальшому викладі треба мати на увазі, що сучасна албанська мова генетично виходить з фракійської (див. розділ Визначення ареалів формування протоалбанської та "мертвих" індоєвропейських мов

Як відомо, за принципом рефлексації палаталізованих велярних (задньоязичних) або у вигляді африкат і фрикативних, або у вигляді чистих велярних всі індоєвропейські мови поділяються на групи "сатем" і "кентум". До сатемної групи належать індійська, іранська, фракійська, балтійська, слов’янська, албанська, вірменська, фрігийська. До групи "кентум" – хетто-лувійська, грецька, італьська, германська, кельтська, тохарська, іллірійська (Pokorny Julius, 1954, 376). Однак є невеликі розбіжності щодо такого поділу, Г. Крае, наприклад, відносив фрігійську мову до групи "кентум", хоча і під сумнівом (Krahe Hans, 1966, 30).

В принципі цей поділ міг би відбиватися і в розташуванні ареалів окремих індоєвропейських мов таким чином, щоб між цима двома групами йшла достатньо чітка границя, але такої границі нема. Дійсно, можна було б припустити, що поділ йшов за принципом "захід-схід", як це вважав Порціг (Порциг В., 1964, 315), при чому границя могла йти приблизно по Дніпру, бо більшість ареалів "сатемних" мов розташовано на лівому березі Дніпра, а всі "кентумні" – на правому, але цьому суперечить розташування ареалу кентумної тохарської мови між сатемними індійською і балтійською. Складність ситуації з поділом індоєвропейських мов на групи "сатем" і "кентум" в міру притягнення інших нових даних змусила деяких науковців навіть відмовитися від цього поділу взагалі як певного "гальма наукового прогресу" (Горнунг Б. В. 1963, 14; Виноградов В. А., 1982, 259). Але всі суперечності можуть бути розв’язані після прийняття і розвитку пояснення даного поділу, запропонованого Десницькою:

Протоалбанська належала до групи мов "сатем", які зберегли палатальний ряд гутуральних і здійснили їх асибіляцію. Однак для неї, як і для балтійських мов (для слов’янських у меншому ступеню) була характерна ‘непослідовна сатемність’. ‘Непослідовну сатемність’ можна вважати ознакою досить широкої перехідної смуги в центральній частині індоєвропейського ареалу, до якої крім балтійської і протобалканської, можливо, належали також іллірійська (з месапською) і фракійська мови. Тенденція до асибіляції палатальних – потужна інновація періоду, який передував розриву територіальних контактів між окремими частинами індоєвропейської спільноти. Ця іновація, яка рухалася зі сходу, в центральній зоні слабшала, зустрічаючися з тенденцією нейтралізації протиставлення палатальних і велярних, яка рухалася із заходу (Десницкая А. В., 1966, 11-12).

Хвиля асибіляції палатальних, на думку Десницької виникла під впливом фінно-угорських мов, які мали багатий набір сибілянтів s, s’, š, а гутуральних тільки k і q’, в той час як у індоєвропейських мовах був один спірант s і великий набір гутуральних з дзвінкими, глухими і аспірованими звуками (Десницкая А. В., 1968, 12). Оскільки в албанській мові проявлялася "непослідовна сатемність", Десницька розміщує її в центрі європейського ареалу, де вплив фінно-угорських мов відчувався менше. Центральне положення албанської мови серед індоєвропейських мов підтвердується ще двома іншими фактами, котрі наводить Десницька :

Уся діалектна область, до котрої належала протоалбанська, за ознакою зведення праіндоєвропейської схеми трьох коротких голосних *e, *o, *a до схеми з двох голосних *e, *a (в слов. *o) протиставляється широкій області на південному заході і півдні індоєвропейського ареалу (кельт., італ., гр., фріг., вірм.), де трьохчленна схема збереглася, і індоіранській області, де трьохчленна модель була зведена до одночленної *o (Десницкая А. В., 1966, 10).

Тобто було три області – область А, котра зберегла всі три давні індоєвропейські короткі голосні, в області В (албанська мова) вони відбилися двома голосними, а в області С – однією.

Другий факт дуже важливий також і для відтворення порядку міграції носіїв окремих індоєвропейських мов з їх історичної прабатьківщини :

Індоєвропейські дзвінкі аспіровані проривні *bh, *dh, *gh в протобалканській перейшли в прості дзвінкі проривні b, d, g і збіглися з дзвінкими проривними, які збереглися від індоєвропейського стану. В цьому відношенні протоалбанська мова еволюціонувала однаково з великою кількістю мов, в тому числі опріч балтійських, слов’янських, германських, іллірійської та фракійської, також і кельтської, і іранської. За цією ознакою зазначені мови виявилися протиставлені італьським, венетській і грецькій, які втратили дзвінкість аспірованого ряду, але зберегли різницю трьох рядів. Важливою інновацією широкого ареалу, який простягнувся від іранської мовної області на сході до кельтської на заході, було об’єднання в один двох рядів індоєвропейських проривних – простих дзвінких і дзвінких аспірованих. В центрі зазначеного ареалу лише германська діалектна область не провела цієї інновації, здійснивши зміщення приголосних і зберігши вихідну дистантність відношень між трьома рядами індоєвропейських проривних (Десницкая А. В., 1966, 11-12).


Тут треба зробити деяке уточнення. В індоєвропейській мові було не три, а чотири ряди проривних – дзвінкі аспіровані, дзвінкі прості, глухі аспіровані і глухі прості, але глухі аспіровані були дуже рідкі, тому Десницька говорить про три ряди, хоча в наступній роботі включає до розгляду також і глухі аспіровані (Десницкая А.В., 1968). Однак найважливішим є те, що в кельтських, германських, слов’янських, балтійських, іранських, вірменській, фракійській, албанській та іллірійській мовах сталося об’єднання дзвінких аспірованих і дзвінких простих в один ряд дзвінких простих. В грецькій, італьських, індійській (про тохарські та хетто-лувійські не можна сказати певно) дзвінкі аспіровані збереглися, інакша справа, що вони пізніше рефлексувалися в кожній мові по-різному. З цього випливає, що предки італіків, греків та індійців мали би в числі перших залишити свою історичну прабатьківщину і тому зберегти старий індоєвропейський звуковий склад. Втративши контакт між собою і потрапивши у сусідство з носіями мов інакшого звукового складу, вони могли підпасти під різні мовні впливи і тому, скажімо, в грецькій мові дзвінкі аспіровані bh, dh, gh перейшли в φ, θ, χ, а у латинській bh, gh – у f, h відповідно. Глухі аспіровані ph та th у грецькій мові рефлексувалися як φ s θ, в іранських як f, а у латинській збіглися з простими p і t відповідно. Мова решти індоєвропейських народів, які залишилися на своїх старих місцях поселень розвивалася за більш-менш спільними фонетичними законами, і тому всі вони втратили аспірованість звуків bh, dh, gh, ph, th, kh (включаючи і германські мови, хоча тут і стався відомий зсув приголосних).

Рефлексація проривних в окремих індоєвропейських мовах.

 

Дзвінкі Глухі Інд Гр. Лат Герм Балт Слав Кельт Іран
b   b β b p b b b b
bh   bh φ f b b b b b
  p p π p f p p (0) p
  ph ph φ p f p p p p
d   d δ d t d d d d
dh   dh θ d đ d d d d
  t t τ t þ t t t t
  th th θ t þ t t t, th t
g   g γ g k g g g z
gh   gh χ h g k g g z

 

Судячи із розташування первісних ареалів окремих індоєвропейських народів і враховуючи їх пізніші місця поселень та час їх прибуття на них, можна припускати, що першими полишили свою прабатьківщину ті невідомі нам індоєвропейці, які заселяли найпівденніший ареал індоєвропейської території між річками Дніпро, Тетерів і Рось. За ними слідували італіки, греки та індоарії. Не можна виключати, що перша міграційна хвиля індоєвропейців досягла Малої Азії в в кінці ІІІ тис. до н.е, прийшовши туди з Балканського півострова:

В малоазійських археологічних культурах останньої чверті III тис. до н.е дійсно наступили суттєві зміни. Ці зміни говорять про появу нових етнічних елементів, котрі можна ідентифікувати з давніми анатолійцями, – але швидше за все про їх появу із заходу, ніж зі сходу. (Дьяконов И.М., 1968, 26-27).

Більш впевнено можна говорити про міграцію греків, які у своєму русі на Балкани могли використовувати водні шляхи. Натомість італіки мандрували суходолом. Рухові індійців мали би заважати фрігійці і вірмени, отже ці останні мігрували так, що не завадили рухові індійців і одночасно лишилися поблизу індоєвропейської області. Тохарці певний час ще мали залишатися на своїй прабатьківщині, коли вже італіки, греки та індійці полишили свою (Порциг В., 1964, 319). В цей рух індоєвропейського населення включилися і албанці і, перейшовши на правий берег Дніпра недалеко від Києва, опинились в центрі індоєвропейської області, чим можна пояснити локалізацію їх прабатьківщини Десницькою:

Виявлення зв’язку албанської з північноіндоєвропейськими мовами – балтійськими, слов’янськими, германськими – дають підстави шукати добалканську батьківщину тої групи індоєвропейських племен, до якої належали предки албанців десь по-сусідству з областю поселень відповідних північноєвропейських племен (Десницкая А. В., 1984, 220).

Можна припустити, що раніше цим шляхом пройшли фрігійці і протовірмени і далі відійшли десь недалеко на південь, оскільки вони все ще залишалися в зоні загальноіндоєвропейських мовних впливів. Очевидно ці впливи були меншими, ніж на албанську мову, бо вірменська так і лишилася "сатемною". Албанці ж поселилися в трикутнику між Тетеревом, Россю і Дніпром. Цим був припинений процес "сатемізації" протоалбанської мови, оскільки Дніпро як потужний кордон заважав контактам албанської мови з мовами групи "сатем", і в цій мові взяли гору західні впливи. І навпаки, після відходу тохарців предки балтів і слов’ян, рухаючись на схід, вступали в прямий контакт з сатемною іранською мовою, а пізніше і з фінно-угорськими і тому в їх мовах ставався перехід палаталізованих задньоязичних k’, g’ в передньоязичні африкати. Тобто ці мови, первісно кентумні, підпали під процес сатемізаці пізніше, ніж решта сатемних мов. При цьому закономірно, що сатемізація, а точніше, асибіляція палаталізованих прогресувала у більш східних мовах. Наприклад, західнобалтійські мови здебільшого зберегли звук k там, де в східнобалтійський він рефлектувався в c, пор.: лит. kelis – лтс. celis "коліно", лит. kepure – лтс. cepure "шапка", лит. kietas – лтс. ciets "твердий", лит. kilpa – лтс. cilpa "петля", лит. kiltis – лтс. cilts "плем’я" і т.д. У слов'янських мовах подібне явище можна спостерігати у рефлексації kvcv. В.Георгіев, згідно з твердженням В.І. Абаєва вважав, що асибілізація палатальних в індоіранській мові сталася не пізніше ІІІ тис. до н.е., тоді як у слов’янській – "в епоху не дуже віддалену від давніших писемних пам’яток" (А. Абаев В.И., 1965, 141).

Тепер ми можемо знайти пояснення тому фактові, чому албанська мова має так багато спільних слів германськими і балтійськими мовами (див. дані про кількість спільних слів у албанській мові з іншими індоєвропейськими мовами вище) – давні носії протоалбанської мови опинилися в безпосередній близькості до ареалів поселень прагерманців і прабалтів.

Такий складний шлях міграції протоалбанцев та їх тривале перебування в зоні контактів з носіями мов різних груп пояснює рідкісні типологічні риси албанської граматики. Як стверджує А.Ю. Русаков, албанська мова має вісьм-дев'ять з дванадцяти ознак ареалу SAE (Standard Average European) і, крім того, характеризується також певними типологічними сходження з іранськими, балтійськими і тюркськими мовами. (Русаков А.Ю. 2004, 259-274). Надалі буде показано, де і коли протоалбанци (фракійці) мали зазначені контакти, що пояснюють певною мірою пояснюють ці сходження.

 

 

Перше "Велике переселення народів"

 


Накресливши загальну схему руху індоєвропейських народів у Східній Європі ІІІ і ІІ тис. до н.е. (див. розділ Міграції індоєвропейських племен…) спробуємо відтворити картину міграційних процесів тутейшего населення більш детально. У той час як розвиток тваринництва, збільшення поголів'я худоби у тюркських поселенців межиріччя Дніпра і Дону викликали необхідність освоєння нових пасовищ (див. розділ Етнічність неолітичних та енеолітичних культур), однією з причин руху індоєвропейців було відносне перенаселення зайнятої ними території між Віслою і верхів'ями Оки. Рибальство як основа господарювання забезпечувало стабільне і надійне джерело живлення місцевого населення і його чисельність поступово збільшувалася, приводячи до певного демографічної напруги. Розпочатим міграціям сприяли і природні умови Європи:

Хоча тоді величезні простори, які сьогодні перетворені в культурні країни і густо заселені, були вкриті пралісами і важкопрохідними болотами, значною перешкодою ця обставина не була. Розгалужена система річок, якими можна було просуватися в будь-який час року на човнах і плотах, всюди забезпечувала можливість освоєння нового простору. Вода була всюди і ніде не було безводних земель або пустель. Не було в Європі і літа з убивчою спекою і навіть зими тут були настільки суворі, щоб перешкоджати проживанню (Krämer Walter. 1971, 22).

Слід наголосити, що при переселеннях давніх народів не все населення полишало обжиті місця. Для індоєвропейців в цьому з указаної вище причини не було особливої потреби, так само вважав і Порціг, але з інших міркувань (Порциг В., 1964, 97-98). На пошуки нових місць для поселення відходив надлишок населення, а досить велика його частина, особливо в ізольованих місцях лишалася. При заселенні цієї території новими прибульцями залишки попереднього населення асимілювалися ними, але робили певний вплив на мову і культуру новоприбульців. Субстратні явища на прикладі кількох мов розглядаються окремо. З іншого боку, на шляху переселення з різних причин у зручних місцях час від часу якась частина людей залишалася на постійне проживання, у той час як більшість рухалося далі.

Таким чином рух народів тих часів не був переселенням в повному розумінні слова. Правильніше назвати його розселенням. Очевидно при цьому не обходилося без військових конфліктів, але неминучими були і культурні контакти прибульців з автохтонним населенням. Зокрема тісний культурний обмін мав місце при поселенні тюрків в області трипільської культури, коли вони в пошуках вільних земель стали переходити на правий берег Дніпра. Міграція тюркських племен на захід більш детально розглядається в розділі Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі.


Природні умови не тільки сприяли міграціям але і визначали їх напрямки. Зрозуміло, що лісові простори все-таки утруднювали розселення людей, тому найбільш зручним шляхом тоді були річкові системи (Голубовский П . 1884, 13). Плавання по річках здійснювалися на однодеревках (див. фото слов'янської однодеревки ліворуч). У степовій зоні, де річки протікають більше в меридіальному напрямку, необхідність переселення штовхала людей на пошуки інших засобів пересування. Так тюрки, які населяли степ, прийшли до винаходу колеса.

Відкриття обертального руху (котки, скати і т.д.) і використання його для транспортування відбулося у різних народів у різні часи (Зворыкин А.А.та ін. 1962, 55). Ідея використання колеса виникла також і серед носіїв ямної культури незалежно від зовнішніх культурних впливів (Новоженов В.А . 2012. 123). Про це свідчать знахідки у похованнях візків з дисковидними колесами.

 

 

Дерев'яні візки ямного періоду.
1. – ст. Новотитарівська (Дінський район Краснодарського краю). 2. – Останній курганний могильник. 3. – Чернишевський курганний могильник (Степове Закубання).
(Кульбака В., Кочур В. 2000, 54)


Праворуч: Мапа знахідок дерев'яних візків в похованнях ямного часу (32-30 ст. до н.е.) Південна Україна та суміжні території (там же, 58)

Очевидно колесо і віз були подальшим удосконаленням котка. У зв'язку з цим перші вози були занадто незграбними, тому що в них колеса оберталися з однаковою швидкістю, будучи жорстко посадженими на вісь, яка оберталася разом з колесами. Такі примітивні візки могли рухатися тільки по прямій дорозі на недалекі відстані. Однак з часом вісь і колеса були розділені.


 

Ліворуч: Реконструкція візка новотитаровської культури.
Реконструкція виконана за матеріалам з поховань 150 і 160 I могильника Останній (Гей А.Н. 1991, 64).

 

Як видно на рисунку зліва візки такого типу вже відрізнялися складною конструкцією зі стандартними розмірами деталей.

 

Тричастинні колеса товщиною 7 см і діаметром близько 70 см мали маточини, які виступали з обох сторін. Осі чотирикутного перетину були вбудовані в раму, а колеса на закруглених кінцях закріплювалися на них чекою і оберталися вільно. Спосіб кріплення осей виключає наявність поворотного пристрою, тобто возик не міг забезпечити крутий поворот. Тяглові тварини (бики або воли) впрягались по обом сторонам дишла з роздвоєним кінцем, яке кріпилося до рами (там же, 64-65). Така конструкція вже дозволяла пересуватися на далекі відстані. Під час цього руху в різних напрямках на основі ямної культури і під впливом місцевих особливостей в Європі починають розвиватися різні варіанти культури шнурової кераміки а в Азії культури іншого типу. Відмінність в типах культур може бути пояснено також тимчасовою різницею початку міграцій.


Заселення тюрками Східної Європи відбувалося кількома потоками, обминаючи поселення індоєвропейців і фінно-угрів (див. мапу ліворуч).

Західний потік, якій складали переважно булгари, перейшовши на правий берег нижнього Дніпра, рухався вздовж лівого берега Дністра і північних відрогів Карпат, залишаючи свої поселення у Правобережній Україні і Східній Польщі (див. розділ Булгарська топоніміка в Східній Європі).

 Через брак достатніх пасовищ в лісистій місцевості частина мігрантів мусила продовжувати рух далі за захід і на північ. Заселивши таким чином територію Німеччини і Прибалтики, тюрки через деякий час через Ютландський півострів і Фінляндію перебираються також до Південної Скандинавії (див. розділ Булгарська топоніміка в Центральній і Північній Європі).

 Невелика частина тюрків, рухаючись вздовж берегів Десни, досягла межиріччя Волги і Оки і осіла на цій території частково виселяючи, а частково асимілюючи попереднє населення. Тут ними була створена фатьянівська культура як один з варіантів культури шнурової кераміки. Інший варіант цієї культури, яка має назву баланівська, був створений тією частиною тюрків, яка, перейшовши Дон, рушила вздовж правого берега Волги до гирла Оки.

Проникнення тюрків у Доно-Волзький лісостеп засвідчують поховання з характерною колесничною атрибутикою, які були досліджені на території абашевської культури. Цей факт, а також неабашівська кераміка в абашевських за іншими показниками культурних комплексах є свідченнями того, що по цій території рухалися тільки військові загони і мала місце "не взаємоасиміляція повноцінних культур, а скоріше поповнення дефіциту власних "єдинокультурних" жінок за рахунок місцевих" (Матвеев Ю.П. 2005, 11).

Міграція тюрків у напрямку до верхньої Волги привела в рух значну частину місцевого фінно-угорського населення (про це див. розділ "Експансія фінно-угрів").


Основна ж маса тюрків у пошуках нових пасовищ рушила за Волгу у степи Казахстану, а ще одна їх частина просунулася до Передкавказзя, витісняючи звідти населення майкопської культури, яке також мусило переходити на лівий берег Волги і рухатись далі на схід. Більш детально подальша міграція майкопців розглядається як гіпотеза в розділі "Майкопська загадка"

 

Праворуч: Розселення давніх тюрків за Доном.

 

Одночасно суходолом рухалися в напрямку на Балкани і якісь групи тюрків. Як вказує Кузьміна, в ІІІ тис. до н.е. відзначається поступове проникнення ямних племен із степової зони в область давньоземлеробських культур – в Молдову, Румунію, Угорщину (Кузьмина Е.Е., 1986, 186). Рухаючись вгору проти течії Дунаю, тюрки досягли гирла Тиси і далі повернули на північ. Вони поступово заселили лівобережну частину басейну Тиси аж до Карпат, в той час як заболочене межиріччя Дунаю і Тиси залишилося незаселеним. Невеликі групи тюрків влаштувалися також на правому березі Дунаю.


Ліворуч:Скупчення курганів ямної культури в Карпатському регіоні та в басейні Дунаю.. Карта складена на основі даних Піотра Влодарчака (Wŀodarczak Piotr. 2010. Рис. 1)

На думку багатьох дослідників генетичні корені Трипілля сховані в культурах Балкан, нижнього Подунав’я і Карпатського басейну, а не в бого-дністровському неоліті; їхня етнічність вважається невідомою (Збенович В.Г., 1989, 172; Археология Украинской ССР, 1985, 202-203). Ми ж припустили, що трипільці могли бути семітами, що цілком можливо, якщо їх предки прийшли на Балкани з Малої Азії. Якісь неясні зв'язки балканських культур з малоазійськими є.

 

Якщо трипільці були семітами, то повинні залишитися сліди впливу їх мови на тюркські, оскільки вони були сусідами тюрків. Дніпро не міг бути непереборною перешкодою, особливо в зимовий час, тому примітивна торгівля і культурний обмін між тюрками і трипільцями повинні були мати місце. Пошуки слідів трипільських впливів у сфері торгівлі, тобто серед слів, що мають значення «товар», «оплата» дали деякі результати. Про велике гніздо слів, що мають в основі різні варіанти кореня tavar мова вже йшла в розділі "Мовні контакти між індоєвропейцями, тюрками та фінно-уграми у Східній Європі". Схожі за значенням слова були знайдені в івриті: toar "продукт, виріб", davar "слово", "річ", "що-небудь" і подібне їм слово у трипільців могло прийняти значення «товар» у процесі обміну. Інше гіпотетичне трипільське слово *kemel могло мати значення "плата, компенсація" (гебр. gemel "відплатити"). Схоже слово присутнє в чуваській мові kěměl і має значення "срібло", а в інших тюркських мовах в повній відповідності з фонологією цих мов йому відповідає слово kümüš «те саме». Безумовно, срібло в ті давні часи могло виконувати функцію грошей, а зміна значення слова пов'язана з тим, що торгові сторони обходилися без перекладача і тому могли надавати тому самому предмету різні значення. Що для одних було просто платою, то для інших приймало конкретне значення срібла. Подальші пошуки дали багатий матеріал, що дає підстави розглядати семітське походження трипільців серйозно. Детально це питання розглядається в розділі "Гіпотези".

Судячи з усього, у трипільців не було племінних вождів, проте норми життя мали кимось встановлюватися, але ким саме, залишається неясним. Жрецького стану спочатку у них теж не було, а поява жерців і жриць в Пізньому Трипіллі пояснюється впливом культу предків, запозиченим у племен ямної культури (Алексеева, І.Л. 1991, 21). Проте якісь духовні авторитети в трипільському суспільстві мали бути при загальному сповідування культу родючості, який відбивався в образі жінки-матері, про що свідчать знахідки статуеток з підкресленими жіночими формами. Раніше навіть панувала точка зору про матріархальну організацію трипільського суспільства, але такий погляд суперечить тому факту, що "культ жінки-родоначальниці майже ніде не зафіксований" (там же, 18). Можна думати, що сакральне ставлення до жінки в суспільстві вступало в суперечність з тією роллю, яку завдяки фізичній перевазі грав чоловік в господарстві. Напевно, ця внутрішня криза трипільського суспільства обумовила його занепад і полегшила войовничим кочовикам зі сходу зайняти панівне становище на цих землях без особливого напруження сил. Тим не менше, культурні надбання трипільців залишили сліди на пізніших культурах цього регіону, тому можна припускати, що велика частка населення лишалося на своїх місцях. І це вповні вірогідно, бо не могли ж наїзники безоглядно нищити мирних жителів. Очевидно вони обмежувалися грабуванням і нищенням поселень (Брюсов А.Я., 1952).

Поряд з культом жінки-матері у трипільців був і культ бика як чоловічої первини, і ці два культи якимось чином перепліталися (Збенович В.Г., 1989, 165). Є думка, що образ бика і фалічний культ в якості символів чоловічої сили принесли з собою ямники, так само, як і патріархально-родовий лад, культ предків і похоронний обряд (Алексеева И.Л. 1991, 20-21).

Не виключено, що в області трипільської культури, з початком її пізнього етапу розвитку С (3000 – 2400 рр. до н.е.), серед етнічних трипільців почали поступово розселюватися ті індоєвропейські племена, котрі вже до того сприйняли трипільську культуру, яка в середньому періоді В (3600 – 3000 рр. до н.е.) поширилася до верхів’їв Богу, Росі та середнього Дніпра (Археология Украинской ССР, 1985, 211). Таким чином, поширення культури йшло в напрямку з південного заходу на північний схід, але інвазії землеробського населення з боку трипільської культури археологи не відзначають (Кузьмина Е.Е., 1986, 186).

Однак, оскільки в степах панували тюрки, індоєвропейці в пошуках вільної землі змушені були рухатися далі, вибираючи напрямки обумовлені розташуванням первинних місць поселення. Дуже ймовірно, що в цьому русі використовувалися водні шляхи. На той час дніпровські пороги були покриті водою і не перешкоджали плаванню на човнах, бо і Геродот нічого про пороги не повідомляє (факт більшої повноводності рік Європи в давніші часи не заперечується географами). Зокрема, значну частину свого шляху подолали по Дніпру греки. У процесі цього руху ними були засновані поселення, які збереглися досі (Київ, Халеп'я, Трахтемирів, Сагунівка). Знайшовши зручні місця для поселення в долинах лівих приток Дніпра, частина греків припинила подальший рух і оселилася тут, заснувавши Хорол, Полтаву, Тахтаулове та інші поселення. Надалі вони справили великий вплив на розвиток тут зрубної культури (докладніше про це в розділі "Давні греки на Україні ").

 

Давньогрецька топоніміка на території України.

Тим часом, велика частина греків продовжила плавання до гирла Дніпра. Набувши досвіду в будівництві плавзасобів та навігації, вони продовжували свій рух уздовж берегів Чорного моря. У грецькій мові море називається словом ποντοσ, спорідненим зі слов'янським путь. Навички мореплавання надалі сприяли заселенню греками островів Егейського моря. Дійшовши до гирла Дунаю, греки вгору проти течії піднялися до Паннонії і далі рушили на Пелопоннес суходолом, заселений до того племенами, очевидно, спорідненими малоазійським. У всякому разі найдавніші топоніми Греції виявляють риси, невластиві індоєвропейським мовам.

Греки заселяли Егеїду і Пелопоннес кількома хвилями. Перша хвиля, яку складали пізніші ахейці, іонійці і еолійці, напливала з Балкан і дійшла до Егейських островів близько 1900 рр. до н.е. Завойовники перетворили в руїни поселення попередніх мешканців, котрих вони називати пеласгами, карійцями або лелегами. Темні спогади про загадкове плем'я пеласгів збереглося у греків до класичного часу (Hoffmann O., Scherer A., 1969, 19). З цим грецьким нашестям почалася середня еладська епоха, котра характеризується злиттям місцевих культурних традицій з новими індоєвропейськими елементами. Ця епоха тривала понад три століття, і по закінченню культурного синтезу настала пізня еладська епоха, відома також під назвою мікенської (1600 – 1050 рр. до н.е.). В XIV – XIII ст. до н.е. ахейці почали свою експансію в Малу Азію, Єгипет, Сіцілію та на південь Апеннинського півострову. З цією експансією пов’язуються повідомлення єгипетських джерел про навалу "морських народів". На цей же час припадає напад греків на Трою. Невдовзі по закінченні Троянської війни, близько 1200 р. до н.е. згідно з археологічними даними в континентальній Греції мали місце якісь деструктивні явища, котрі пов’язують з новою навалою грецьких племен – дорійців, більш примітивних родичів ахейців, котрі також прийшли з півночі.

 

Другий потік індоєвропейської експансії проходив суходолом на південний захід до берегів Адріатики. В його складі були італіки і іллірійці. На межі рубежі бронзового віку і початку залізного відбуваються великі зміни в складі населення Задунав’я і Альфельду (Шушарин В.П., 1971, 15). Є підстави пов'язувати ці зміни приходом сюди італіків та іллірійців. Останні в своєму русі на Балкани зупинялися в Саксонії, Моравії, Богемії, де їх сліди можна знайти в топоніміці (Pokorny J., 1936, 193), потім оселилися на північному заході Балканського півострова, а пізніше зайняли Епір і, можливо, більш великі території Греції (Hoffmann O., Scherer A.1969., 10). Але першими рухалися племена італіків (сабіни, оски, умбри, латини, та ін.), які у своїх мандрах просунулися дещо далі, на Апеннінський півострів. Заселення півострова проходило кількома хвилями, очевидно, латини і фаліски на довший час затримувалися в Паннонії.


Праворуч: Народи Італії на початку I тис. до н.е.

 Цифрами на мапі позначені:

1. – Венети.

2. – Лігури.

3. – Етруски.

4. – Сабіни (піцени).

5. – Умбри.

6. – Латини.

7. – Мессапи (япіги).

8. – Оски.

9. – Сикани.

10. – Сарди.

11. – Корси.

Увесь цей рух індоєвропейських племен на південь міг тривати кілька століть, бо в загальний процес переселення пізніше включилися фрігійці і вірмени. Факт проникнення фрігійців у Малу Азію через Балкани підтверджується в грецьких легендах. (Hoffmann O., Scherer A.1969., 14). Фрігійці і загадкові "мушки" прийшли до берегів Мармурового моря приблизно одночасно з дорійцями (Bartonék Antonýn, 1976). Ці "мушки" могли бути плем’ям, спорідненим фрігійцям або одним з їх племен, це могла бути і інакша назва фрігійців, але те, що "мушки" пізніше просунулися до верхів’їв Тигру і оселилися там, дозволяє припускати, що це були предки сучасних вірменів. Щоправда, Туманян, посилаючись на дані хеттських та ассіро-вавилонських джерел, стверджує. ніби предки вірменів разом із "морськими народами" з’явилися в долині ріки Чалис ще в середині ІІ тис. до н.е., (Туманян Э.Г., 1971). Про їх близкість з фрігійцями вже йшла мова вище. Оскільки фрігійці і протовірмени з’явилися в Малій Азії в середині (або в кінці) ІІ тис. до н.е., то до того часу (не рахуючи час переселення) вони мусили заселяти Правобережжя Дніпра, оскільки ж вони певний час залишалися в індоєвропейському мовному просторі, південніше від фракійців.

Тохари теж ще якийсь час мусили залишатися на своїй прабатьківщині, про що свідчать деякі лінгвістичні дані, зокрема лексичні відповідності тохарськох і осетинської мов. Індоарії рухалися в напрямку до Середньої Азії, перейшовши Волгу і Урал. Проте якась іх частина залишилася у Східній Європі назавжди і сліди їх мови збереглися в консервативній мордовській мові мокша впродовж тисячоліть. Наприклад, мок. врьгаз "вовк" має паралелі в інших фінно-угорських, але тільки мокшанське слово майже повністю фонетично тотожне д.-інд. vrgas "вовк" (у мові ерзя верьгиз). Крім того, є підстави вважати, що мови сіндо-меотських племен, які заселяли Таманський півострів і прилеглі території, генетично споріднені з індійськими:

Завдяки працям О.М. Трубачова проетімологізовані сотні стародавніх мовних форм, а в Північному Причорномор'ї виявлено три великих ареали індоарійських мовних реліктів: синдо-меотской (Приазов'я), тавро-скіфський (Велика Скіфія) і сигино-гетського (Мала Скіфія). Переважна більшість меотских мовних реліктів можна порівняти з мовними матеріалами індо-дардо-кафірської групи індоєвропейської сім'ї. Уже описаного і дослідженого раніше мовного матеріалу достатньо для висновку про спорідненість синдо-меотских і індійських мов в генетичному плані (Шапошников А.К. 2005, 32).

На думку Зографа, членування індоарійських мов на дві гілки відбулося вже за межами Європи, хоча, очевидно, і за межами Індії (Зограф Г.А., 1982, 112). Таке членування могло статися десь при першій довготривалій зупинці індійців, можливо в Середній Азії. Лінгвістичний аналіз показує, що створення Рігведи сталося не пізніше II тис до Р.Х., отже, рух індоаріїв з Середньої Азії або Північного Ірану відбулася раніше цього часу (Лал Б.Б., 1978, 47). З іншого боку про перебування індоаріїв в Ірані може свідчити й те, що неподалік від нього з'явилася особлива «західно-індоіранська мова», представлена порівняно невеликою кількістю імен людей і богів:

Ареал подібних імен збігається з ареалом поширення хуррітскої мови (від передгір'їв Ірану до Палестини) (Дьяконов И.М. 1968, 29).

З міркувань Дьяконова про використання носіями цієї мови мистецтва масового застосування бойових колісниць випливає, що вони прибули з областей «на північ від Кавказу» (Дьяконов І.М. 1968, 30). Тут треба сказати, що проблема міграції стародавніх індійців заплутується загальноприйнятим уявленням про індо-іранську (арійську) мовну спільноту. Як вважає Харматта, просування "індоіранських" народів із степів Східної Європи в Азію аж до Індостану і Китаю відбувалося двома хвилями. Перша хвиля мала місце з початком II тис. до н.е., а друга – з початком I тис. до н.е. (Harmatta J., 1981, 75). За нашим уявленням з другою хвилею слід розглядати іранські племена, а перша повинна була слідувати за тією частиною тюрків, яка рухалася в Середню Азію (про це див. нижче)


Праворуч: Міграція іранських племен

 

Спорожнілі ареали поселень індійців, фракійців (протоалбанців), фрігійців та вірмен заселяють іранці (див. на мапі праворуч). Після відходу тохарів їх ареал заселили балти. Як вже говорилося, фракійці поселилися на Правобережжі і вже звідси після фрігійців просунулися на Балкани. Кельти, можливо, під тиском германців почали рух на захід, де в Центральній Європі стали творцями культур полів поховальних урн (1300-750 до н.е.), північно-східна границя якої, здається, проходила по Німану, за яким були землі слов'ян. Германці поширились в ареал кельтів, а також зайняли ареал греків і південні ареали італіків та іллірійців. В процесі цих міграцій слов’яни теж розширили свою територію до Балтійського моря, рухаючись на правому березі Німана і, таким чином, встановили прямий мовний контакт з кельтами.

 

Вивченням слов'яно-кельтських мовних зв'язків довго займався А.А. Шахматов, який розміщував прабатьківщину слов'ян у Прибалтиці десь неподалік від кельтів. Частина лінгвістів, серед яких були такі авторитети як М. Фасмер та К. Буга, вельми критично ставилася до його тверджень про особливу близькість кельтів і слов'ян, (Мартынов В.В., 1983), але пізніше до його думки прислухалися уважніше:

А. А. Шахматов приводить значний перелік гаданих лексичних запозичень у слов'янській мові з кельтської, в якому чільне місце належить громадським, військовим і господарським термінам. Дослідник припускав також, що частина германізмів проникла в слов'янську мову за посередництвом кельтів. Тісні кельто-слов'янські взаємини сприяли поширенню етноніма «венеди» на слов'ян (Седов В.В., 1983, 98).

Приклади кельтських запозичень в слов’янській подають Гамкрелідзе та Іванов : *sluga, *braga, *ljutь, *gunja, *dǫgъ, *těsto (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984). Цим контактом можна пояснити також назалізацію голосних в слов’янських мовах, котра розвинулася в руслі загального слов’янського процесу монофтонгізації дифтонгів *en, *em, *on, *om і т. д. при тенденції до зростання звучності в структурі складу, яка привела до панування закону відкритого складу (Виноградов В.А., 1982, 303, Хабургаев Г.А., 1986, 94). Оскільки в кельтській вже існували назалізовані, то під її впливом монофтонгізація в даному випадку пішла в напрямку назалізації зазначених дифтонгів у закритих складах. Цей фонетичний вплив може бути пояснений проживанням кельтів і слов’ян в одному і тому ж фонетичному ареалі. За словами Бернштейна Лер-Сплавинський намагався пояснити виникнення мазурського діалекту кельтським впливом. Сам Бернштейн теж вважав, що "давньокельтський впливи на праслов’янську мову були більш глибокими, ніж це здавалося досі" (Бернштейн С.Б., 1961, 95).

В.В. Седов вважав, що інтенсивна слов'яно-кельтська взаємодія мала місце при зворотній міграції кельтів із заходу на схід, яка почалася близько 400 г. до н.е. Будучи творцями латенської культури, вони внесли великий внесок в європейську культуру, зокрема на розвиток металургії та металообробки (Седов В.В. 2003, 4-5). Сліди цього впливу помітні в пшеворській культурі, творцями якої Седов вважав слов'ян, але насправді ними були германці, а кельтського впливу на культуру і особливо на металургію слов'ян не видно зовсім. Це і зрозуміло – в той час слов'яно-кельтських контактів бути не могло, вони мали місце в значно більш ранній час, ще до приходу в басейн Вісли готів, які назавжди відділили кельтів від слов'ян. Прабатьківщина готів знаходилася в ареалі між верхів'ями Прип'яті і Німану від Ясельди до Случі, де вони перебували до початку I тис. до н.е. Після цього вони стали рухатися в західному напрямку на землі слов'ян, що тяглисяся до Вісли. І тільки через кілька століть нова хвиля слов'янських переселенців змусила готів покинути ці землі і рухатися вздовж правого берега Вісли на Волинь і далі в причорноморські степи (див. мапу нижче).


Вельбарська культура в пізньоримський час (Бірбрауер Ф. 1995, 37. Рис. 6, за: Kokowski. Problematyka kultury wielbarskiej w młodszym okresie rzymskim).
На оригіналі нарти додатково позначені прабатьківщина готів (цифра I) і прабатьківщина слов'ян (цифра II).

 

З часів Плінія Старшого (23? р. н.е. – 79 р. н.е.), античні вчені (Тацит, Птолемей) поміщають на правому березі Вісли венедів. Зазвичай під цим ім'ям розуміють слов'ян:

 

… Починаючи від місця народження річки Вістули, на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх найменування тепер змінюються відповідно різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами (Иордан. 1960. III. 35).

Чи були венеди і венети одним народом, чи або співзвучна назва різних або споріднених племен, до теперішнього часу встановити не вдалося. У зв'язку з цим історія міграцій слов'ян в доісторичні часи залишається туманною. Можна припускати, що слов'яни не були повністю асимільовані готами, а їх частина була витіснена на лівий берег Вісли, після чого вони продовжили свою міграцію разом з кельтами і досягли тої місцевості, де тепер лежить Венеція.

Однак повертаємось до майкопців. З кінця III-го до Р.Х. в Монголії виразно простежуються дві великі етнічні спільноти. Одну з них представляли монглоїди, іншу – європеоїди (Новгородова Е.А., 1981, 214), з якими можна пов'язувати майкопських племена, які рухалися попереду тюрків в напрямку Алтаю, де вони стали творцями афанасієвської культури бронзового віку. Фахівці пов'язують її створення з хвилею пізньоямного-катакомбного населення, що пройшла від Приуралля далеко на схід (Кузьмина Е.Е., 1986, 186).


Справа: Мапа знахідок дерев'яних візків, колес та їх глиняних моделей катакомбного періоду (29-22 ст. до н.е.) Південна Україна та суміжні території (32-30 ст. до н.е.) (Кульбака В., Кочур В. 2000, 60)

 

268/5000 На наведеній мапі видно, що кількість знахідок на Правобережній Україні та на Кубані значно скоротилася, натомість в районі Кумо-Маничської западини збільшилася, що може свідчити про припинення міграції в Центральну Європу і збільшення відтоку населення в Азію.

Афанасіївська культура існувала зі середини III-го і до початку II тис. до Р.Х. на великому просторі, який включав, крім Алтаю, також Монголію і Сіньцзян. Можна припускати, що частина майкопців через Джунгарські ворота увійшла на територію Сіньцзяну, де зустрілася з людьми монголоїдного типу, які стояли на більш низькому щаблі культурного розвитку. Прибульці принесли з собою племінну організацію, технологію бронзи, навички скотарства та землеробства. Очевидно, прихід майкопців на територію Китаю послужив серйозним поштовхом до створення держави Шан в 18-му ст. до Р.Х. Перемішуючись з автохтонами і приймаючи монголоїдні риси, майкопці засвоювали також і мову численного місцевого населення, зробивши на неї, однак, великий вплив. Сліди цього впливу мови майкопців тепер видно в сино-тибетських мовах і цей вплив був настільки суттєвим, що дає підставу говорити про генетичну спорідненість північнокавказьких мов з сино-тибетськими. Детальніше ця тема розглядається як гіпотеза в розділі "Майкопська загадка"

Поширення колісничного транспроту в урало-казахстанських степах.
За матеріаліми (И.В. Чечушков, А.В. Епимахов, стор. 207)

Тюркські племена, що перейшли Волгу слідом за майкопцями, стали розселятися, використовуючи кінську тягу, по території сучасного Казахстану і далі на схід, дотримуючись черговості, визначеної розташуванням місць поселень на прабатьківщині. Якути, що займали крайній східний ареал, так і рухалися першими в напрямку до озера Байкал і північніше Балхаша. В подальшому вони піднялися вгору по Лені до місць їх теперішнього проживання. Слідом за ними рухалися предки тувинців, яких ми умовно називаємо туба. Вони дійшли до верхів'їв Єнісею і там же живуть тепер. Предки їх сучасних сусідів у Гірському Алтаї були такими ж сусідами на прабатьківщині. Північніше тих і других тепер проживають хакаси, камасинці, шорці, чулимські татари. Всі вони говорять на близьких мовах, які походять від однієї мови, яку ми умовно називаємо хакаської, ареал якої займав найпівнічнішу частину тюркської території на прабатьківщині. Очевидно, вони так і рухалися більш північним потоком, а за ними рухалися їх південні сусіди киргизи. Певний час вони повинні були займати сусідні території в Сибіру, але пізніше киргизи переселилися до Середньої Азії, де і живуть тепер. У порядку черговості за киргизами рухалися спільні предки сучасних казахів і ногайців. Казахи поступово заселили більшу територію від Нижньої Волги до Алтаю, а ногайці вже в недавній час повернулися до Європи. Останніми з тих тюрків, які перейшли Волгу, рухались предки узбеків і сучасних уйгурів, яких ми називаємо узагальнено карлуками (див. карту нижче).

 

Археологічні знахідки дозволяють стверджувати про просування тюрків до Середньої Азії:

Просування до кордонів Середньої Азії степових племен засвідчено відкритим в низов'ях Зеравшану могильником Заманбаба та іншими пам'ятками, об'єднаними нині в заманбабінську культуру (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 329).

Пам'ятки культури Заманбаба, виявлені в теперішньому часі в районі Хорезму, Ташкенту, Самарканду і Бухари, за кількома ознаками близькі до андронівської культури. В той же час її поховальній обряд має риси катакомбного періоду. Все це дає підстави вважати, що у її формуванні взяли участь степові племена ямного характеру (Массон В.М. 1989, 64).

Очевидно, предки узбеків та уйгурів не рушили слідом за рештою тюрків, а обрали нові шляхи. Узбеки вздовж правого берега Сир-Дар'ї досягли нижньої течії Зеравшану, де живуть і тепер, а також на найближчих територіях. Уйгури ж повторили шлях майкопців і живуть тепер у Синьцзян-Уйгурському автономному районі Китаю. З ними не можна плутати сари-уйгурів, які говорять на мові, близькій до хакаської. Вони живуть в провінції Ганьсу в північній частині Китаю, східніше від Синьцзяна. Яким шляхом вони туди потрапили, сказати тяжко.

Імовірно просування тюрків на південь до Афганістану було зупинено численним місцевим населенням. Укріплені поселення в Маргіані зі слідами пожеж і знайдена в них кераміка степового вигляду можуть підтвердити це припущення. Очевидно після перших зустрічей з войовничими кочовиками місцеві землероби стали будувати фортечні споруди для захисту своїх поселень і храмів. Перша поява регулярних фортець на півдні Середньої Азії датується рубежем ІІІ – ІІ тис. до н.е. (Щетенко А.Я . 2005, 124-131). Це час якраз відповідає триваючій міграції тюрків в степи Казахстану і Середньої Азії.

Те, що європеоїдні тюрки з початком епохи бронзи просунулись аж до Алтаю, можуть підтвердити дані антропологічних досліджень:

Південносибірська група популяцій є продуктом змішання центральноазійських монголоїдів з представниками палеоєвропейскиго типу, зокрема з населенням Андронівської культури, поширеної в Казахстані і в Південному Сибіру за часів бронзи (Алексеев В.П., 1974, 85).


Європеоїдне за своїми морфологічними ознаками населення складало переважну більшість Алтайсько-Саянського нагір'я в епоху енеоліту та бронзи, частково і в епоху раннього заліза. Монголоїдна домішка фіксується в цей час лише в одиничних випадках, але постійно посилюється, починаючи з епохи раннього заліза, і досягає повної переваги в сучасну епоху (Алексеев В.П., 1989, 417).

 

Праворуч: Людина бронзового віку. Казахстан і Південний Сибір. Андронівська культура

Реконструкція М.М. Герасимова.
(Всемирная история. 1955. Том 1, стр. 457).

 

Морфологічна подібність частини європеоїдних черепів андронівської серії могильника Преображенка-3 з серіями степових культур епохи бронзи свідчить про можливість міграції населення із західних районів розповсюдження андронівської культури, у фізичному вигляді якого проявляються середземноморський расовий тип (Молодин В.И., Чикишева Т.А., 1988, 204).

При цьому також звертається увага на те, що «в андронівський час населення Барабинского лісостепу відрізнялося виключної змішаністю» (там же, 204), але люди європеоїдного вигляду фахівцями впевнено пов'язуються з міграцією в Сибір і Центральну Азію індоєвропейців:

Походження андроновской спільноти – одна з центральних проблем в історії індоєвропейських народів. Індоіранську або іранську належність даної спільноти можна вважати доведеною (Козинцев А.Г., 2009, 126).

Виникає питання до переконаних прихильників такого погляду: Як же могло статися, що досить велика маса індоєвропейців зовсім зникла з лиця землі, навіть не залишивши помітних слідів в мовах місцевого населення? Навіть якби вони поступово розчинилися в ньому, то, як показує досвід тохарів, то на це мало піти сотні років. За цей час мігранти з Європи повинні були асимілювати хоча б частину місцевого населення і нав'язати йому свою мову, оскільки були носіями більш високої культури, ніж жителі Сибіру. Ось це ми якраз і бачимо в тому випадку, якщо в мігрантах визнаємо тюрків. У процесі співіснування і закономірної метисації тюрків з місцевим населенням згодом сформувався однорідний антропологічний тип з явними монголоїдними ознаками багатьох етносів, що зберегли або свою тюркську (якути, тувинці, хакаси, киргизи, казахи та ін), або монгольську мову. Саме це багато в чому вводить оману вчених, однак багато тюркських народи не мають виражених монголоїдних ознак, які виразно дають про себе знати при найменшій метисації. До народів, які не мають монголоїдні рис відносяться турки, азербайджанці, туркмени, кумики, карачаївці, балкарці, гагаузи. Мови цих народів почали формуватися в західній частині давньотюркської європейської прабатьківщини між Сіверським Донцем і Дніпром. А мовні предки якутів, киргизів, казахів, хакасців, тувинців проживали тоді між Сів. Донцем і Доном. Ось саме вони і рушили на схід. У принципі, чуваші і казанські татари теж не повинні були мати монголоїдні ознак, але вони з'явилися в них у результаті метисації з фінно-уграми, що мають лапоноїдної риси, або після приходу татаро-монголів у Східну Європу. Змішання чувашів і татар з монголами не могло відбуватися у великих масштабах, тим не менш, монголоїдні ознаки у частини чувашів і татар досить помітні. Це зайвий раз свідчить, наскільки важко від них позбутися. Якщо проживали коли-небудь предки сучасних тюрків на Алтаї, то їх зовнішній вигляд про це свідчить виразно. Таким чином, можна впевнено говорити, що не тільки чуваші і татари, але і туркмени, кипчаки, огузи, предки сучасних турків і азербайджанців або завжди залишалися у Східній Європі, або не йшли далеко від Прикаспію. Можна припускати, що спочатку кипчаки заселяли Передкавказзя, про що свідчить і топоніміка (Терек, Бештау, Ерсакон, Кизил-Тогай, Учкекен, наприклад). Пізніше балкарці і карачаївці були відтиснуті кабардинцями і черкесами в гірські райони, а кумики продовжують жити на рівнині, хоча в якомусь часі просунулися і в долини Дагестану, доказом чого є назви річок Сулак та інших з тюркською складовою Койсу. Поселившись у тісному сусідстві з народами різного походження, тюрки не тільки засвоїли звичаї і спосіб життя місцевого населення, але і збагатили спільний культурний фонд народів Кавказу. Наприклад, від них пішов широкий звичай "молочного братства", заснований на переданні на деякий час новонародженої дитини в іншу родину. Цей звичай називається емджек, емчеґ але ці ж слова можуть означати "молочний брат", "вихованець". Що звичай має тюркське походження, доводить його назва, в основі якої лежить слово, яке має в тюркських мовах значення "материнські груди" (кум. ämcäk,карач., балк emček).

Те, що кипчаки ніколи не були в Центральній Азії, підтверджує вивчення генетичної структури населення Західного Кавказу:

Що стосується східно-євразійського компонента, у вивчених популяціях він виявився представлений приблизно однаковою мірою за даними як мтДНК, так і Y-хромосоми. При цьому тюркомовні карачаївці не демонструють істотної частки даного компонента, що особливо стосується мтДНК. Більш того, деякі популяції абхазо-адигів містять його в більшому ступені. Дані по Y-хромосомі, в цілому, підтверджують ці дані… (Литвинов Сергей Сергеевич, 2010, 20).


Балкарці (карачаєвці?). Фото з сайту "Забытые истории."

 

На фото вгорі добре видно, що балкарці і карачаєвці, будучи нащадками половців, не мають жодних Вважається, що предками цих народів були половці, які нібито прийшли з-за Волги в причорноморські степи на початку 11-го ст., витіснивши звідти печенігів.

 

Проте абсолютно нема жодних історичних свідоцтв, що підтверджували би таке припущення, хоча в давньоруських і візантійських джерелах вторгнення численного народу в сусідню країну не могло бути не відзначено. У Повісті времінннх літ перша згадка про половців стоїть під 1055 роком і вона досить буденна: "У тому ж році приходив Болуш з половцями, і уклав мир з ними Всеволод, і повернулися половці назад, звідки прийшли". Для літописця нічого нового про присутність половців в найближчому сусідстві нема.

Щось певне про міграцію предків башкир сказати важко, бо монголоїдний елемент у них виражений досить сильно. Так само важко впевнено говорити про час появи в закаспійських степах огузів, сельджуків і туркменів.